19 (2)

Саша.

Соня Ярослава знала дуже добре і чомусь з задоволенням йому допомагала. Саша підходила до дівчини, котру побачила біля входу в третій корпус, з сумнівом, подумки репетирувала що скаже і як буде вмовляти. А тут — «Придурка кудись відвезти? Та з задоволенням!».

Ще й хлопців якихось позвала, поки Саша намагалася зрозуміти, як на це реагувати.

І не пройшло й п’ятнадцяти хвилин, як Влада зі сміхом, матами і закликами чи менше пити, чи підбирати місця для спання краще  загрузили в Соніну машину, пригрозили про всяк випадок відірвати все, що виступає, якщо на нього хтось поскаржиться і розійшлись собі. Соня сіла за руль, хоча навряд збиралась рулити — вона, почувши, що їдуть вони в якийсь погреб, дістала з сумки косметичку і стала наносити бойове розфарбування. Ще й Саші запропонувала приєднуватися. Там, мовляв, з великою повагою ставляться до дівчат, котрі те вміють. Та й до хлопців теж непогано.

Саша озирнулася на Ярослава, котрий сидів на задньому сидінні, обіцяючи поглядом Владу щось недобре, і явно не збирався нічого на собі розфарбовувати, і відмовилась. Соня буркнула, що її справи, але побути іноді яскравою неадекваткою нікому не завадить.

Саші ж подумалось, що в останній час вона й без того неадекватка, так що зайва яскравість їй вже не потрібна.

Десь на півдорозі Влад чомусь подумав, що теж має право погрожувати, і заявив, що він знайде кому наскаржитися.

Ярослав побажав йому попутного вітру в спину і яскравого сонця в обличчя, для контрасту, після чого Влад чомусь задумався.

— Ви ж розумієте, що вони могли спостерігати і знають, що мене спіймали, кудись везуть. Слідкувати можуть.

— А слушна ідея, — кивнув Ярослав. — Соня, пам’ятаєш той веселий зелененький атракціон з сірою зоною на узбіччі і дірою в будинку?

— Ага, — відізвалась дівчина, котра якраз малювала другий комплект вій навколо лівого ока. — Тіса, повертай в парк розваг, нижній рівень, північний захід, між зеленим будинком і старим краном.

Машина слухняно з’їхала з скрізної міської траси і запетляла якимись повільними вуличками, потім вискочила на одну з колових, прискорилась, переїхала міст і пірнула в якийсь лабіринт, якщо вірити Сашиним відчуттям. Потім звичайні будинки навкруги змінились на щось дивне, яскраве і несподіване.

— Офлайнове лайно, — прокоментував Ярослав. — По документах, до речі, тут досі парк розваг і всі, хто тут постійно живе порушують якісь закони. Але на них забили.

— Тільки дітей відбирають, — додала Соня, помилувавшись своїм казково-агресивним макіяжем і стала складати косметику на місце.

— А, — тільки й змогла сказати Саша. Вона про це місце чула, але уявляла його більш цікавим.

— Це просто не туристична частина і тут все тримається на шмарклях, — пояснив Ярослав. — Взагалі тут цікаво. Якщо знати де, можна закопати труп і ніхто ніколи не знайде. А можна й не закопувати. В колектор кинути. Чи в якусь яму до пацюків. Пацюки тут знатні бігають. Іноді натовпом дорогу переходять, на них приходять дивитися, як на перелітних птахів.

Влад щось побліднішав, хоча говорили не про нього. І коли машина спочатку з яскравої суміші будинків, незрозумілих пейзажів і неіснуючих рослин несподівано випірнула в неприємну на вигляд реальність, він явно розслабився. Хочачого б раптом? Бо ті офлайнові пейзажі змінилась на іржаві рештки будівельного крана і обшарпані будинки, в одному з котрих була така діра, наче там зібралися всі місцеві пацюки і дружно те вигризали не менше року. Машина пролетіла через діру, попетляа між купами сміття на якомусь пустирі, вискочила в парк, спочатку недоглянутий, схоже взагалі здичавілий, але потім він став навіть милим. Людей, правда, ні в одній з його частин не було. А потім знову з’явилось звичайне місто, машина вискочила на чергове швидке напівкільце і зрештою кудись доїхала.

Влад вже традиційно побліднів, згадав, який він бідний і нещасний і став вмовляти його відпустити. Навіть гроші пообіцяв, мабуть забувши, що це він тут боржник і всім винен.

— Ходу, — наказав Ярослав, якось так схопивши його, що нещасний навіть не пробував смикатись і вириватись.

— Ідем, тобі там сподобається, — пообіцяла Соня і бадьоро пішла за хлопцями.

Саша понуро поплелась за нею. Вулиця, де вони опинилися, була б звичайною. Старі будинки, з тих , котрі постійно обіцяють перебудувати, але врешті вчергове реставрують. Рекламні малюнки на стінах. Нові і яскраві, але є явно старі, на деяких навіть голограми світяться, що ось це замальовувати не можна, воно признане витвором мистецтва і під охороною держави. Потім Саша звернула увагу на дивні назви магазинів і на те, наскільки часто серед продуктових, господарчих чи з одягом вигулькують магазини для художників, музикантів і, найдивніше, професійних охоронців.

— Ми де? — спитала вона, наздогнавши Соню.

— Третя Тупикова, а он там перехрестя з Мостовою, — відповіла дівчина, махнувши рукою назад.

— Мені це ні про що не говорить.

— А. Ну, тут років двадцять тому пообіцяли все розвалити і побудувати щось нове і прекрасне. Квартири і цілі будинки власники стали терміново продавати, бо місто любить вішати ярлики, знаходити аварійність і скупляти все взагалі за безцінь. Ще тут недалеко була купа складів, якісь незрозумілі цеха, деякі вже років двісті не працювали мабуть. Купували за дешево різні люди, котрі постійно заважають іншим людям жити, а поселятися в місцях типу офлайнового лайна не хочуть. В більшості всілякі митці, а іще всілякі шукачі пригод на дупу, котрі постійно балансують на межі законного і незаконного. Ну, а потім виявилося, що ті, хто пообіцяв меру, чи кому там, гроші на побудову нового і прекрасного не знали наскільки звідси близько офлайнове лайно. А дізнавшись, запропонували пошукати інше місце. А різни диваки тут так і залишились. Одні періодично заробляють гроші, чи розчаровуються в своїй діяльності і їдуть звідси, інші приїжджають. Тут страх, як цікаво.