18 (2)

Радитись з Йод виявилося такою собі ідеєю. Бо це дійсно була ШІшна, але дитина. Причому дитина, котра варилася в котлі школи і мала доволі дивні уявлення про світ за її територією.

Дізнавшись, що потрібно накидати план пошуків, вона зависла. От Ярослав відразу зрозумів, що саме зависла. І навіть запідорив, що через одну просту штуку — студентам ті плани так чи інакше, але давали викладачі. Та навіть тема якогось дослідження з уточнюючими питаннями, то вже своєрідний план. Самі викладачі те все брали в методичках, котрі іноді самі для себе писали. Бо це ж жити не буде коли, якщо для кожного нового студента придумувати щось дуже нове і індивідуальне.

А тут на тобі, думай самостійно, фактично з нуля, що саме потрібно шукати, та ще й так, щоб з боку воно мало вигляд запланованого дослідження. Сюрприз, одним словом.

— Мені потрібно подивитись, — нарешті відізвалась Йод і оптимістично додала: — Через годину прийди.

Через півтори години Ярослав отримав можливість переконатися, що Саша права, що Йод таки ШІшка. Бо те, що вона напланувала з людською логікою і бажанням полегшити власне життя ніяк не співпадало.

— Хунга як мінімум до психолога відправлять, вирішать, що переробив, чи щось таке, — пробурмотів хлопець, зітхнув і пішов радитись з Сашею, хоча вона йому в сто пятий раз сказала, що не бажає мати нічого спільного з Йод. Особливо враховуючи тих придуркуватих шантажистів.

І що він побачив, коли до неї дійшов, з допомогою Йод і розпитувань перехожих? А іще одного придурка, наче притягує вона їх до себе. Придурок був так собі. Патлатий, довгий і худий. В мішкуватому одязі, але з досить симпатичною фізіономією.

Впіймав цей придурок Сашу, коли вона якраз вийшла з території школи і кудись направлялася. Судячи з рюкзака за плечима, шукати природу і старанно там гуляти.

Одна.

Після того, як до неї вже чіплялась пара неадекватних клоунів.

От що в неї в голові?

Ярослав тихо матюкнувся крізь зуби, звернув вправо, так, щоб кущі якомога довше прикривали від парочки і став підкрадатись, прислухаючись.

Зрештою зрозумів, що міг би йти вигукуючи погрози і б’ючи в барабан, на нього все одно не звернули б уваги. Бо розмова там була надто особиста. Придурок плутано вибачався і намагався хапати дівчину за руки. Пояснював за свою важку долю і нелюбов до нього міської поліції. Про «в мене не було вибору» і «ти ж розумієш, що для тебе так було краще» він взагалі говорив через слово.

Саша просто і невибагливо обзивала козлом, вимагала зникнути і більше не з’являтися. Іще вона обіцяла, що хтось йому точно наб’є пику.

Ярослав подумав, хмикнув.

— А чого б не я? — спитав сам себе філософськи і прискорив крок.

Хлопця, котрий впритул виявився не набагато старший за них, він впіймав за передпліччя і викрутив руку дуже вдало. Цей тип якраз рукою вимахував і збоку мабуть було схоже, що погрожує дівчині ударом. Дуже хотілося смикнути ще сильніше вверх, щоб ось це одоробло впало на коліна, а краще поцілувало землю, але Ярослав втримався.

— Це ще що за шмаркля? — спитав презирливо.

Шмаркля тихо залаявся, але обіцяти скаржитись в поліцію навіть не спробував.

— Влад, — сказала Саша. — Той, котрий мені здавався схожим на Індіго. — І насупившись додала: — Він тоді був симпатичніший.

— Хм? — здивувався Ярослав і смикнув це диво вверх, щоб краще роздивитися. Зовні воно не те, що йому самому відчутно поступалося. Та в школі три четверті хлопців симпатичніші будуть.

— Відпусти, придурок, — застогнав Влад.

— Треба поговорити, — вирішив Ярослав і заштовхав хлопця в кущі.

Саша полізла слідом, бурмочучи, що сама б справилась, що не настільки вона слабенька дівчинка.

— Відчепіться! — провив Влад, наштовхнувшись на гілку чимось дуже дорогим. Але провив не голосно. Не хотілося йому зайву увагу до своїх проблем привертати.

— А не треба було приходити, дівчат чіпати, — тоном доброго ката сказав Ярослав. Доштовхав хлопця до паркану і легенько одним об другий стукнув. Так, заради профілактики. — Чого приперся, герой-коханець? Тільки не треба мені розповідати про все життя пам’ятав, не знав, як попросити вибачення, а потім зрозумів, що далі без неї  не виживу. В таке навіть Маринка не повірить, а їй сім років. Та навіть папуга не повірить. Ну, кайся, давай.

— Я просто поговорити, згадати… — явно спробував зібратися з думками бранець.

— Саша, виклич робо-таксі, — сказав Ярослав.

— Навіщо? — здивувалася дівчина.

— Поїдемо до одного приятеля мого опікуна. Він токсиколог взагалі. Токсиколог-рятувальник. Але він не тільки рятувати може. В них в лабораторії чого тільки нема. Подихає це чудо рожевим димом, вмить все викладе, навіть те, що давно забув згадає. Проспиться, Поп’є водички. Дня через два і сліду впливу не залишиться. Та й кому воно скаржитись піде? Тіні власної боїться. А тут іще й потупіти трішки може.

— Не посмієш, — з сумнівом сказав Влад.

— А ти перевір. Саша, викликай.

— Ти все одно мені не повіриш!

— Ой, не бійся, мені брат опікуна такі цікаві програмки свого часу в лінк запхав. Він взагалі геній. Я тоді ще малий був, довірливий.

— Придурки! — невідомо кого обізвав Влад і задумався, мабуть про своє життя.

— Саша…

— Не треба нікого викликати. Я може не хотів, мене змусили. Я й в той підвал лізти не хотів, що я, ідіот? Розумів, що підстава. Але мене змусили! І тоді, і зараз! В мене нема геніїв-опікунів, котрі в подібну школу запхати можуть!

— Зараз прямо розридаюсь. Розповідай, придурок, чого приперся.