розділ 17

А, ось ви де!

Сашу розривало відразу два протиречиві відчуття.

Їй хотілося розкинути руки широко-широко, кричати якусь дурню і насолоджуватися все-таки польотом. Бо це точно була не поїздка. Мотоцикл скользив над землею. Не над вилизаною дорогою, як воно має бути, коли справа має стосунок до транспорту на магнітній подушці. Цей рогатий монстр був всюдильотним. І як тільки вискочив за місто, далі помчав над полями, збиваючи високі колоски і зриваючи пелюстки квітів. В траві за ним залишалась така собі хвиля, котра швидко вирівнювалась. А попереду вільний простір, перечеркнутий досить далеко полосою дерев.

А іще їй хотілося обійняти Ярослава з усіх сил і ткнутися носом йому в шию. Зовсім дурне бажання, враховуючи шоломи і куртки. Та й відволікати водія, то таке.

І що вона робила з цього? А нічого. Вона вчепилась в куртку хлопця, хоча триматися було не обов’язково, щоб впасти з цього мотоцикла, треба дуже постаратися, і крутила головою то вліво, то вправо. Бо гарно ж.

А потім вони вискочили до великого яру, промчались по самому його краю, здіймаючи за собою хвіст з жовтої пилюки. Разом з яром пірнули в якусь низину. Попетляли між соснами і камінням, котре стирчало з землі і опинились перед рівними рядами соняшників. Саша один навіть відштовхнула.

За соняшниками несподівано виявилася лаванда.

А вже за нею великий ставок. З очеретом і мальовничими рибальськими будиночками. Саші навіть здалося, що зараз Ярослав разом з летючим монстром пірнуть до води, промчать над нею і заберуться вверх разом з вишневими деревами. Але він повернув вправо і довіз до одного з будиночків.

І тільки тоді вона виявила, що її майже не тримають ноги. Що світ похитується. А в вухах досі шумить вітер.

— Так, тут потрібна звичка, — заявив напрочуд бадьорий хлопець. Довів її до м’якої лавки-гойдалки в  тіні, всадовив і сів поряд. — Зараз пройде, — пообіцяв легковажно. — Подихай поки, а я спитаю, де наше м’ясо. І мангал іще з дровами, це ж буде справжній вогонь.

Саша кивнула обережно і вирішила, що нехай робить, що хоче. А вона поспостерігає за сріблястими брижами на воді, послухає як шумить камиш і квакають жаби. Може навіть подрімає. А потім, бадьора і життєрадісна піде нюхати лаванду. Ціле лавандове поле. Це ж прекрасно.

І не зчулася, як задрімала. Мабуть тому, що відчувала спокій і лінивість. Нарешті, вперше за цілу купу днів.

***

Розбудив Сашу запах. Дуже-дуже смачний запах. Вона відкрила очі, з подивом виявила, що лежить на гойдалці з ногами, а хтось іще й шматком тонкої тканини накрив. Брижів на воді більше не було, зате з’явились качки і час від часу смішно пірнали, тільки головою, виставивши в небо дупи з гострими хвостами.

Дівчина трохи похиталася на гойдалці, спостерігаючи за ними. Принюхалась до аромату смаженого м’яса. Прислухалась до відчуттів в шлунку, котрі явно натякали, що забувати поїсти не варто. Встала і пішла на запах. Та вона б і полетіти могла, якби були крила, дуже же він привабливий.

Щоб дійти, довелося обійти якісь кущі і перевернутий дерев’яний човен. За човном виявився початок втоптаної доріжки. Вела ця доріжка, здається в напрямку ароматів, тому Саша пішла далі, пройшла повз незнайоме дерево, котре звісило гнучкі гілки до самої землі і за ним знайшла обіцяне поле з гарною травою, а іще декілька столів, дві альтанки трохи вдалині, а зовсім поряд Ярослава, котрий задумливо дивився на мангал в формі половини рибини. Поряд з ним стояв старий, масивний табурет, вже на ньому пуста миска, мабуть від м’яса. І це все так інтенсивно пропахло смаженим м’ясом, що вона не втрималась і тоном нещасної, голодної дівчинки спитала:

— Готове?

А хлопець узяв і посміхнувся.