розділ 19

У нас соціальне опитування!

В поліцію вони пішли, трішки більше, ніж за годину. Гарно так пішли, не намагаючись приховати цей факт. Пішки, щоб точно не загубити якихось спостерігачів, звісно, якщо вони є.

Відділок зустрів їй великими скляними дверима, на котрих хтось примудрився написати розмашистий матюк, ледь вловимим запахом хвої в прохолодному повітрі, скануючими рамками і відчуттям неприємного погляду відразу з усіх боків.

Якщо чесно, Саша навіть сподівалася побачити серіальний вестибюль, в котрому гуляє відлуння, настільки він пустий і кам’яний, наче давно покинутий. Але приміщення за дверима було невелике. Просто такий собі куб, в двох стінах котрого прорізали отвори для сходів, а в третьому встановили аж вісім ліфтових дверей, причому крайні ліві були грузові.

Потикатися на сходи не хотілося. А над половиною ліфтів, в тому числі й над грузовим, горіли червоні таблички, що то лише для персоналу. Сашу насмішило, що поліцейських хтось назвав персоналом і вона ледь стримувала недоречне хихикання. А Ярослав нічого. Зупинився перед першим ліпшим ліфтом, торкнувся панелі, викликаючи довідку, щось там вичитав, поки Саша думала про власну дурнувату реакцію.

— Так, другий поверх, — вирішив чомусь, і вони поїхали.

Другий поверх вже був більше схожий на серіальний поліцейський відділок. Принаймні там були люди в поліцейській формі і в цивільному, висіли екрани майже під стелею і над столами, розсованими по кутках, двері в кабінети теж були. І навіть насуплений чоловік, котрий сидів на дивані і роздивлявся відслідковуючий браслет на своєму зап’ястку.

Ярослав роззирнувся і впевнено пішов до доволі молодого чоловіка в синьо-сірій формі молодшого співробітника, чи як воно там називається. Саша впевнена не була. А лізти до явного начальства, як та жіночка, котра майже нависала над одним зі столів і його власником, їй зовсім не хотілося.

— Привіт! — просяяв посмішкою Ярослав. — У нас соціальне опитування по професіям. Учнівське. Неофіційне. Просто для навчальних цілей.

Чоловік відповів йому приреченим поглядом і обережно зауважив:

— У мене звіти, мені ніколи.

— Та ми швиденько, — життєрадісно пообіцяв Ярослав і, не зтишуючи голосу запитав: — Скільки насправді буває бійок на день в вашій дільниці? Чи вважаєте ви це перебільшення в розважальному секторі залякуванням населення реаліями охорони закону? І що б ви з цим зробили?

Отримав іще один погляд повний розуміння, що дитятко, мабуть, знущається. Але відправляти де-інде шукати цю чудову інформацію чомусь не став. І на іще більш дивні питання теж відповів. Обережно так, щоб не кинути тінь на рідний відділок, явно не збрехати і не викликати випадково хвилю бажаючих чимось поліцейським допомогти. Наприклад, самостійно наловити тих, кого підозрюють у чомусь поганому, загрузити в грузовий ліфт і відправити кататись по поверхах, бо ніде вони не потрібні. Саша стояла і дивувалася. По приміщенню ходили люди. Один раз хтось десь почав кричати і чогось вимагати. Але в цілому, розважальний сектор дійсно трохи перебільшує. Або й не трохи.

Коли Ярослав нарешті наговорився і вони вийшли з відділку, Саша вже думала про сторонні речі і геть забула про тих побитих придурків. Вони, нажаль, про неї не забули. Стояли собі гарненько на протилежній стороні вулиці, витріщались і явно чекали. Явно їх.

— Ярослав, — шепнула дівчина, смикаючи його за рукав.

— Ага, — заусміхався він і коротко велів: — Йдемо.

А потім схопив за руку і повів до чоловіків.

— Навіщо? — спитала вона, чомусь не намагаючись його спинити.

— Поговоримо, спитаємо, що потрібне, обмалюємо перспективи, — пообіцяв хлопець. Впевнено дійшов до чоловіків. Зупинився майже впритул, подивився як на придурків і голосно спитав:

— Ну, що іще потрібно? Якщо бійка, то це неправда. Поліцейські нечасто їх влаштовують на робочому місці. Нам навіть дати назвали.

— Ти, малий придурок… — почав говорити низький і кремезний.

Ярослав обдарував його скептичним поглядом.

— Ти не розумієш, у що влазиш! Дівка наша боржниця…

— Я нашу цікаву розмову записую на відводок. І ось цю чудову фразу, мабуть, відправлю тим жіночкам, котрі впевнені, що жоден чоловік не здатен розмовляти з жінками ввічливо. Тим, котрих навіть радикальні феміністки не люблять. Впевнений, їм сподобається. Особливо враховуючи, що страшний на вигляд придурок чіпляється до дівчини, котра ще й повного повноліття не досягла. Уявляю, скільки щастя буде в їх дружному колективі.

На обличчі кремезного з’явились сумніви.

— Ми просто хочемо забрати своє, — сказав його приятель, причому без натиску і ввічливо.

— Що «своє»? — спитала Саша. А то стоїть тут, як лялька і очима кліпає.

— Те, що передав.

— Що передав? Може я ваше «своє» викинула і не помітила. Так що шукайте на найближчій переробці сміття.

— Не крути мені мізки, дівчинко. Не знаю, що ви наговорили поліцейським…

— Та нічого такого поки. Поки тільки те, що Сашу переслідують підозрілі дорослі чоловіки. Незнайомі. І вона боїться. Але ми можемо прямо зараз повернутися і віддати їм записи, — посміхнуся Ярослав.

— І нехай про свого приятеля-крадія розповість заодно. І про те, як йому допомагала, — зі скепсісом сказав кремезний.

А Саша подумала і раптом зрозуміла, що навіть якщо це зробить, нічого вона не втрачає. Подумаєш, була одна пригода з ювенальною поліцією. Так вона була мала, дурна і серіалів надивилася. І психолог її підтримав.

— А дійсно, чому б і ні, — сказала і смикнула Ярослава за руку. — Ідем. Я передумала. Буду писати скаргу.

І пішла назад до відділку. І Ярослав пішов.

— Ей! — невпевнено вигукнув кремезний за спинами. — Ти ж розумієш, що зацікавляться…

— Розумію і щаслива з цього приводу! — фиркнула Саша.

Бігти за ними слідом чоловіки не стали. Невідомо на що вони розраховували, але ловити дітей на очах поліцейських не захотіли. Так що Саша довела Ярослава до відділку. А потім взяла і дійсно написала скаргу. Ще й заявила, що прийшла, а не відправила листом, бо той приятель, через котрого їй зараз невідомо чим погрожують, грався в хакера і мало що, може він її листи перехоплює. Перевірити цей факт їй теж пообіцяли.