15 (2)

— І що тепер робити? — обережно спитала Саша. Бо розуміла, що навіть якщо Ярослав стопроцентно правий, це зовсім не означає, що від неї відчепляться. Да, як тільки вона про це скаже своїм переслідувачам.

— Ігнорувати навряд вийде… хм, а давай з тобою сходимо в поліцію. Не подзвонимо, бо виклик можуть перехопити, той придурок ж суперхакер, його вороги теж, так що ти повинна і це вірити. Так що ідем ніжками.

— Що ми будемо там робити? Тинятися по поліцейських відділках просто так не можна.

Взагалі, Саша зовсім не хотілося до поліцейських наближатися, травма підліткового віку, але ж не пояснювати йому.

— Скажемо, що збираємо фактуру для соціального дослідження по різних професіях.

— І навіщо воно нам потрібне? — скептично спитала Саша.

— Допомагаємо старшому приятелю, котрий завинив це дослідження викладачу. Може нам взагалі хтось заплатив, бо сам нічогісінько не встигає. Чи поліцейських боїться, алергія в нього на їх відтінок форми. Повір, їм воно навіть не дуже цікаво буде. До них постійно якісь диваки ходять.

— Добре, — видихнула Саша, закрила очі і трішки подумала. — Добре, а що нас це дасть? Навіть якщо вони повірять, що ми скаржились…

— Як мінімум, розуміння, наскільки сильно щось комусь від тебе потрібно. Чи хочуть вони ризикувати, привертаючи до себе увагу поліції. А далі вже будемо думати. Раптом візьмуть і відчепляться. Може комусь просто доступ до мережі школи потрібен і він просто стане шукати нові шляхи.

— Угу, — мугикнула Саша, хоча їй чомусь здавалося, що не відчепляться. Що не може все бути настільки просто.

В поліцію вони пішли, трішки більше, ніж за годину. Гарно так пішли, не намагаючись приховати цей факт. Пішки, щоб точно не загубити якісь спостерігачі, звісно, якщо вони є.

Відділок зустрів їй великими скляними дверима, на котрих хтось примудрився написати розмашистий матюк, ледь вловимим запахом хвої в прохолодному повітрі, скануючими рамками і відчуттям неприємного погляду відразу з усіх боків.

Якщо чесно, Саша навіть сподівалася побачити серіальний вестибюль, в котрому гуляє відлуння, настільки він пустий і кам’яний. Але приміщення за дверима було невелике. Просто такий собі куб, в двох стінах котрого прорізали отвори для сходів, а в третьому встановили аж вісім ліфтових дверей, причому крайні ліві були грузові.

Потикатися на сходи не хотілося. А над половиною ліфтів, в тому числі й над грузовим, горіли червоні таблички, що то лише для персоналу. Сашу насмішило, що поліцейських хтось назвав персоналом і вона ледь стримувала недоречне хихикання. А Ярослав нічого. Зупинився перед першим ліпшим ліфтом, торкнувся панелі, викликаючи довідку, щось там вичитав, поки Саша думала про власну дурнувату реакцію.

— Так, другий поверх, — вирішив чомусь, і вони поїхали.

Другий поверх вже був більше схожий на серіальний поліцейський відділок. Принаймні там були люди в поліцейській формі і ні, висіли екрани майже під стелею і над столами, розсованими по кутках, двері в кабінети теж були. І навіть насуплений чоловік, котрий сидів на дивані і роздивлявся відслідковуючий браслет на своєму зап’ястку.

Ярослав роззирнувся і впевнено пішов до доволі молодого чоловіка в синьо-сірій формі молодшого співробітника, чи як воно там називається. Саша впевнена не була. А лізти до явного начальства, як та жіночка, котра майже нависала над одним зі столів і його власником, їй зовсім не хотілося.

— Привіт! — просяяв посмішкою Ярослав. — У нас соціальне опитування по професіям. Учнівське. Неофіційне. Просто для навчальних цілей.

Чоловік відповів йому приреченим поглядом і обережно зауважив:

— У мене звіти, мені ніколи.

— Та ми швиденько, — життєрадісно пообіцяв Ярослав і, не зтишуючи голосу запитав: — Скільки насправді буває бійок на день в вашій дільниці? Чи вважаєте ви це перебільшення в розважальному секторі залякуванням населення реаліями охорони закону?

Отримав іще один погляд повний розуміння, що дитятко, мабуть, знущається. Але відправляти де-інде шукати цю чудову інформацію чомусь не став. І на іще більш дивні питання теж відповів. Обережно так, щоб не кинути тінь на рідний відділок, явно не збрехати і не викликати випадково хвилю бажаючих чимось поліцейським допомогти. Наприклад, самостійно наловити тих, кого підозрюють у чомусь поганому, загрузити в грузовий ліфт і відправити кататись по поверхах, бо ніде вони не потрібні. Саша стояла і дивувалася. По приміщенню ходили люди. Один раз хтось десь почав кричати і чогось вимагати. Але в цілому, розважальний сектор дійсно щось перебільшує.

Коли Ярослав нарешті наговорився і вони вийшли з відділку, Саша вже думала про сторонні речі і геть забула про тих побитих придурків. Вони, нажаль не забули. Стояли собі гарненько на протилежній стороні вулиці, витріщались і явно чекали. Явно їх.

— Ярослав, — шепнула дівчина, смикаючи його за рукав.

— Ага, — заусміхався він і коротко велів: — Йдемо.

А потім схопив за руку і повів до чоловіків.

— Навіщо? — спитала вона, чомусь не намагаючись його спинити.

— Поговоримо, спитаємо, що потрібне, обмалюємо перспективи, — пообіцяв хлопець. Впевнено дійшов до чоловіків. Зупинився майже впритул, подивився як на придурків і голосно спитав:

— Ну, що іще потрібно? Якщо бійка, то це неправда. Поліцейські нечасто їх влаштовують на робочому місці.

— Ти, малий придурок… — почав говорити низький і кремезний.

Ярослав обдарував його скептичним поглядом.

— Ти не розумієш, у що влазиш! Дівка наша боржниця…

— Я нашу цікаву розмову записую на відводок. І ось цю чудову фразу, мабуть, відправлю тим жіночкам, котрі впевнені, що жоден чоловік не здатен розмовляти з жінками ввічливо. Впевнений, їм сподобається. Особливо враховуючи, що страшний на вигляд придурок чіпляється до дівчини, котра ще й повного повноліття не досягла. Уявляю, скільки щастя буде в їх дружному колективі.