14 (2)

Крістоф колись на не дуже тверезу голову взявся вчити Ярослава битися. Чому, біс його знає. Його тоді ледь-ледь погодили в якості опікуна, в його домі Ярослав жив недовго і довіряти цьому дивному чоловіку точно не збирався. Та йому тоді здавалося, що краще б його соцслужби забрали. І якби не наявність діда-козла, він би з радістю сам їм здався. Але, нажаль, дід би втрутився і забрав нещасну дитину собі, його ж не могли не повідомити. А в жодного з батькових родичів не було шансів, що підлітка віддадуть їм, бо і місце проживання невизначене, і професії нестабільні, і взагалі. І їх дід би точно переміг.

Так що, опікунство нехай стороннього, але з будинком, грошима і якимось там армійським званням, Крістофа було оптимальним варіантом. Ярослав навіть тоді це розумів. Але опікун був дивний, хоч ти трісни.

І розмови в них були досить дивні. Мабуть Крістоф так намагався намацати його інтереси, сумніви, думки. І розмова якось торкнулася бійок. А гордий Ярослав візьми і ляпни, що в розмахуванні кулаками нічого складного нема. Не розумів він тоді, кому це говорить.

Так що дізнався Ярослав багато нового і несподіваного. Наприклад те, що якщо вже кидаєшся в бійку, бий відразу сильно, бо ударити вдруге можуть і не дозволити.

— Сюрприз, падлюки! — крикнув він вриваючись в приміщення.

— Ти ще хто до біса?! — встиг здивуватися приземкуватий і отримав палицею по яйцях, а потім іще й кулаком в лоба, бо палиця зламалася.

А що з ним іще робити? Ярослав зовсім не був впевнений, що сильніший цього придурка. Він увесь якийсь надто широкий і, здається м’язистий.

— Ти що?.. — теж встиг спитати високий і отримав залишками палиці під коліно, а потім носком кросівка в щелепу, дуже вже вдало нагнувся.

— Ти? — пискнула Саша, котра стояла собі з широко відкритими очима і явно не розуміла, як тепер реагувати.

— Розумію, у вас тут конкурс на саме коротке запитання, але ходу! — рявкнув на неї хлопець, схопив за руку і потягнув до виходу. — Іще раз полізете, приб’ю і поліцію викличу! У мене зв’язки і прямий виклик до реагування! — крикнув, обернувшись до чоловіків уже коло дверей, на мить замилувався як гарно вони лежать. Один за хазяйство тримається і явно думає про щось складне і неоднозначне, другий чомусь за лікоть. Хмикнувши, Ярослав зачинив двері. — Прискорюйся! А то ще отямляться! — знову рявкнув на дівчину і потягнув її за собою по галереї.

Саша, схоже, нічого в темноті не бачила. Але зупинятися і щось питати поки не збиралася. А може була в шоці від його дій і боялася. Хто її знає? Так вони й вивалилися на вулицю мовчки. І навіть пробігли трішки між кущів і дерев. А потім дівчина отямилась і спробувала зупинитись.

— Вони не стануть нас наздоганяти! — гаркнула на нього, коли він не зреагував на її спроби і бажання.

— Ага, так і повірив. Вони тобі погрожували, — обернувся Ярослав, роззирнувся. — зараз вийдемо туди, де є хоча б якісь люди…

— Та відчепись ти від мене!

— Ага, зараз. В тебе проблеми, малявка!

— Це мої проблеми!

— І ти мені про них розповіси.

— Да і обов’язково там, де купа слухачів, — додала вона в голос отрути, але смикати рукою перестала.

Так вони й добігли до лавочки під деревом. Звідти вже було видно засіяний травою простір, на котрому сиділи і лежали хлопці і дівчата. Саму лавочку теж було видно непогано і навряд хтось ризикне прямо з неї їх викрадати.

— Розповідай, — сказав Ярослав, коли вони сіли.

Саша подивилася на нього, як на ідіота.

— Тебе це не стосується, — сказала досить впевнено.

— Я чув частину вашої розмови, — признався він і посміхнувся, так, про всяк випадок. — Хтось щось десь спер і сказав, що воно в тебе. І тепер до тебе будуть ходити різні придурки і вимагати повернути те, чого в тебе нема.

— А може є, — фиркнула дівчина.

— Ти не настільки дурна, щоб зберігати в себе щось крадене. Впевнений. Розповідай. Подумаємо, що можна зробити.