розділ 14

Сюрприз, падлюки!

Поки Ярослав бігав за палицею, двері, звісно ж, знову зачинили. Причому, не на замок, бо вони трохи рухались туди-сюди, просто чимось підперли. Битись об те головою, зчиняти шум і привертати увагу хлопець не став. Він взагалі не гордий, може і інший вхід пошукати. А щоб його не було в закинутому приміщенні, та на території учбового закладу, та ще й того, в котрому на перших ж лекціях для новачків розповідають щось нецікаве про дисципліну, гордість і збереження чийогось обличчя… та не може такого бути. Цю споруду вже облазили вздовж і поперек. Сто разів придумали як з неї вибігати зі своїм забороненим, якщо хтось «дорослий зацікавиться. А десь іще й щось корисне залишили про всяк випадок.

І все це зроблено із принципу.

Ярослав тихенько хмикнув і обережно пішов вздовж стіни, коло кожного вікна зупиняючись, прислухаючись, а вже потім пробуючи його відчинити.

Пощастило йому не з вікном, вони всі були зачинені, а одне ще й автентичненько так забите дошками. Ну, прямо тобі хтось документалок про покинуті будівлі надивився і вирішив не вибиватись з загальної картини. Пощастило Ярославу з дверима. Вузькими, явно технічними, але відчиненими. Вони, правда, були трішки перекошені і йому довелося протискуватися боком, але проліз і навіть не особливо нашумів.

— Тхи, — пирхнув він, здуваючи з рукава павутину.

Роззирнувся. Торкнувся скроні, бо цей рух активував вірт-окуляри. Кліпнув, звикаючи до підсвіченого синеньким простору і, намагаючись не наступити ні на що, пішов до пустого дверного отвору, котрий загадково темнів на тлі стіни, котру віртуалка чомусь вважала світлою.

Біля отвору він трохи постояв, прислухаючись і, здається, почув голоси справа по коридору. Там він вже крався повільно-повільно і обережно-обережно, намагаючись іти поближче до стіни. Якби там іще якесь сміття не попадалося, було б взагалі добре, а так, доводилося завмирати, вибирати, куди ногу поставити. Добре, що хоч голоси йому не почулися.

Чоловічі.

Один, судячи з інтонацій, погрожував, хамив і зневажав.

Інший когось намагався заспокоїти і вмовити.

Прямо тобі класика допиту в старих фільмах. Здається, в тому кіно про поліцейських, подивитись котре вмовила Соня, допит звучав саме так.

— Ти ж розумієш своє положення. Переховати і продати все одно не зможеш. А репутацію ми тобі в будь-якому випадку попсуємо і вилетиш ти звідси зі свистом. І нікуди більше не поступиш.

Голоси стали настільки несподівано розбірливі і досить голосні, що Ярослав завмер на одній нозі. Дивна якась акустика, якщо чесно. Хіба що тут в стінах поглиначі шуму і одні давно здохли і розсипались, а інша на диво досі цілі.

Постоявши трішки, придивившись і вкотре впевнившись, що іноді віртуальні окуляри скоріше заважають, чим допомагають, навіть якщо в них нема дурнуватої функції доповнення реальності, Ярослав зрозумів, що частина стіни якась дивна на вигляд.

А потім ледь не матюкнувся, коли зрозумів, що не так.

Цей коридор насправді не коридор. Це галерея для спостерігачів за іспитами. Не офіційних спостерігачів і не тих, котрі і через камери все прекрасно бачать. О, ні, це для тих, котрі хочуть бачити учнів в природному середовищі. Коли кругом всі звичні і не потрібно справляти враження на сторонніх незнайомців, котрі можуть повпливати на твоє майбутнє.

А ця школа ж колись виросла на базі підготовки державних рятівних підрозділів. Тоді ще навіть вірт-офлайну не було і бідних рятівників на здатність орієнтуватися і реагувати перевіряли за допомогою тестів і смуги перешкод.

І зараз Ярослав опинився перед одностороннім вікном-екраном. Зробленим спеціально так, щоб глядачі все бачили і чули. А вірт-окуляри вирівняли стіну і приховали його існування. Теж іще, диво-техніка.

Ярослав торкнувся літтопа, включивши нагадайку на зображення того, що зараз відбувається навкруги. Бо був впевнений, що тому ж Дену черговий недолік окулярів буде дуже цікавий.

Потім окуляри виключив і звично кліпнув.

Вікно було невелике, якраз стати  двох сторін і дивитись не заважаючи один одному. Іще воно було досить брудне, але не заважало роздивитися трьох людей, котрі стояла в невеликому приміщенні, з тих, де самі стіни робили перебування там некомфортним. Ілюзія, насправді. Стіни трохи розходяться і стеля більша, ніж підлога. Ще кольори правильно підібрані. Вікон нема. Освітлення. І людина мимоволі поглядає на стелю, не розуміючи чому і відволікаючись від справ.

— Дівчинка все розуміє, просто…

В кімнаті було троє людей. Малявка зображувала впевненість. Високий і худий чоловік доброзичливість. Це він говорив, що дівчинка щось там розуміє. Другий був нижчий, але в плечах ширший і взагалі, статурою нагадував приземкувату шафу.

— Та я її…

— Заспокойся, — продовжив випромінювати доброзичливість худий. — Вона зараз все згадає.

— Що я згадаю. Нема в мене нічого. Мене там поліція впіймала. А ваш придурок не міг нічого мені дати, бо він дременув, як тільки сигналізацію почув. Покинув мене. Думаєте я така ідіотка, щоб після цього щось в нього взяти?

— Він відправив! — рикнув приземкуватий. — Ти не розумієш, у що вляпалась Захищати якесь лайно, наживаючи собі проблем…

— Та я його не захищаю! — спробувала достукатись до чужого розуму малявка.

Ярослав видихнув. Зробив декілька кроків вперед, розшукуючи двері. Бо з галереї туди точно можна було зайти, щось таке він пам’ятав. На щастя, відшукав їх, перехопив зручніше гілку, торкнувся дверей, розшукуючи ручку, дочекався, поки хтось з чоловіків підвищить голос і надавив на неї.

Клацання механізму було досить голосним, але хтось там вирішив полякати Сашу голосом і заглушив його. Двері стали прочинятися і довелося їх притримати.

— Та ми з тебе силою витрусим все, що нам потрібно, розумієш, ідіотка! Ненавиджу дівок, котрі захищають різних недоумків! Прямо він буде безмежно вдячний і відразу одружиться! І кільце зі смарагдом…