12 (2)

Коло мами Ярослав посидів, як коло труни. Саша теж трішки подивилася на жінку. Потім пройшлась туди-сюди, шкірою відчуваючи, що за кожним її кроком слідкують як тільки можна. Знову постояла поряд з Ярославом, поклавши йому долоню на плече. Дуже хотілося ще й по голові погладити, але вона зусиллям волі втрималась від цієї дурниці. І коли вони нарешті з тієї лікарні вийшли, дівчина відчувала себе точно так же, як тоді, коли її відпустили додому поліцейські, не забувши нагадати, що тепер за нею стежать і очей не спускають.

— Ну, що? — спитав хлопець, коли вони відійшли досить далеко.

Точніше, спочатку відійшли, а потім від’їхали на робо-таксі. І врешті вони сіли посидіти в кофейні зі справжньою баристою і живою дівчиною, котра суміщала в собі адміністратора і офіціантку. Зайти в автоматичну Саша себе змусити не змогла. Прокинулась параноя і шепотіла, що там їх підслухати простіше простого. Що до тих автоматичних офіціантів і інших засобів для видачі їжі хіба що зовсім дурень не зможе підключитися, будь у нього таке бажання.

— Що-що, — пробурмотіла дівчина, роздивляючись сердечко на піні свого лате, — в тій лабораторії дуже не довірять родичам хворих.

— Хм?

— Я не ризикну туди лізти, — сказала Саша. — Туди лізти взагалі можна тільки за дуже великі гроші з підготовкою, командою і відволіканням в фізичному плані. А таким загравшимся дітям, як я, краще навіть не підходити. Ти, мабуть, не помітив, бо ніколи насправді не цікавився, але в одному тільки коридорі, по котрому ми йшли до палати твоєї матері, вбудовано сім скануючих арок. А значить що?

— Що? — перепитав Ярослав, опершись ліктем на стіл, а підборіддям на кулак.

— Вони не універсальні. Розумієш, універсальні насправді можна обманути, бо та універсальність може сама собі заважати. А ось коли конкретна арка сканує на вияв якогось конкретного імпульсу, чи конкретного чіпа, чи хвилі… ну, сам розумієш, заховати від цього сканера щось неможливо. А іще там скрізь камери, впевнена, не прості. Під підлогою пустота на всіх поверхах. Як би тобі пояснити. Зазвичай під покриттям підлоги щось прокладають, бо простіше те покриття зняти, ніж ковиряти стіни. В стандартних покриттях навіть желобки спеціальні є для дротів і всього такого. І все разом досить щільно прилягає до бетону. А тут звук не такий. Наче там пустота. Короби, в котрі запхано іще щось. В цілому, якщо в тебе є декілька зайвих мільйонів, можеш когось найняти. Я для подібного надто некомпетентна.

— Зайвих мільйонів в мене точно нема, — сумно сказав Ярослав. Зітхнув, аж по голові погладити захотілося, підняв чашечку, але пити не став, поклав на місце. — А хоч щось можна придумати?

— Ну… — задумалась Саша, для котрої подібна задачка несподівано дійсно була цікава. — Хм… ну, найновіші дані ми точно не отримаємо. Але якщо в них є архів з невдалими спробами, до котрого допускаються якісь студенти-аспіратни-аналітики-журналісти, то можуть бути варіанти.

— Архів?

— Там навряд щось з їх передових розробок і щось таке, що висить в них під грифом «секретно». Але напрямок, теорія, з котрою вони працюють, списки обладнання, спеціалістів, до котрих зверталися. Будь-яка ШІшка щось цінне з подібного може витягнути. І хто знає, що там знайде Йод, враховуючи, хто її створив.

— Угу, — видихнув Ярослав і навіть розпрямився. — Значить, потрібен студент-медик з нейродисципліною в основі.

— Справжній студент-медик, бо вони його перевірять.

— Це якраз не важко. В сенсі, знайти справжнього. Я знайомий з деякими фанатами Крістофа і є там один хлопець, котрий по його профілю якусь роботу про психози писав. Ну, там вплив дитинства, юності, навіть сили духу і все таке.

— Фанати? — перепитала Саша. — Він теж гонщик, тому твій генерал-козел казиться?

— Він гірше. Він соліст дуже альтернативного музичного гурту з дуже фіговою репутацією.

— У гурта фігова репутація? — уточнила Саша.

— У Крістофа. Так, не збивай мене. Треба придумати навіщо нам засилати студента-медика в той архів. Бо якщо я йому скажу про Йод, він точно допомагати не стане.

— Скажи, що знайшов якогось експерта і хочеш, щоб він дав тобі своє експертне бачення проблеми твоєї мами. Раптом ті лабораторні генії чогось очевидного не бачать. Так же буває. А ти дитина, за найменшу надію хапаєшся, — сказала Саша і нарешті відпила каву. Чудову каву, треба сказати.

— Він подумає, що я придурок. Але він і так вважає мене придурком, — пробурмотів Ярослав і нарешті посміхнувся.

А Саша себе впіймала на тому, що дивиться на нього з ніжністю і фиркнула.

Гарні хлопці — то злюще зло.

— Удачі, — сказала. — Сподіваюся, ти нарешті від мене відчепишся.

Він чомусь хмикнув.

Далі вони сиділи мовчки.

Саша з насолодою пила каву і спостерігала за людьми, котрі проходили повз кав’ярню.

Ярослав про щось старанно думав. Мабуть про те, як вмовити студента і не розповісти йому занадто багато.

Ну, це вже були його проблеми. Саша в них влазити точно не збиралась.

Точно-точно. Вона і так вже влізла. Цього їй більш, ніж достатньо.

А через хлопця вона собі життя вже встигла попсувати. Навіщо цей трюк повторювати?