розділ 12

Привів дівчину з мамою знайомитись?

Як Саша й підозрювала, лабораторія в котрій експериментували над мамою Ярослава, знаходилась в лікарні. Причому в величезній лікарні. Цілому лікарняному комплексі, з незрозумілими будовами, власною міні-електростанцією і зоною для відпочинку на природі.

Іще Саші здалося, що тут роблять все можливе, щоб відвідувачі приходили якомога рідше і не прагнули затриматися.

По-перше, доїхати можна було тільки до огорожі лікарняного комплексу. А далі тільки пішки. Через парк по заплутаних алеях, повз сірий будинок без вікон, котрий пригнічував одним своїм виглядом, потім повз адміністративний будинок, про котрий відвідувачам і знати не обов’язково, і в обхід станції швидких. Це все займало ледь не двадцять хвилин. При умові, що ніде не заблукаєш і не затримаєшся.

Ярослав тут був не вперше, тому йшов впевнено і блукати не збирався.

По-друге, над головами час від часу пролітали підозрілі дрони, а по землі, не маскуючись бродила охорона, причому в самих несподіваних місцях і вперемішку різна робо-техніка з живими людьми.

— Тут зберігають золотий запас країни? — спитала Саша, стараючись ігнорувати погляд дядька з сивими скронями і підозрою в очах.

— Якщо вірити місцевим легендам, колись тут намагалися викрасти обладнання якісь продавці ілюзій. Ну, ті, котрі вірт примудряються перетворювати в наркотик з усіма його недоліками. Обладнання тут найновіше і найкраще. Лабораторія ледь не з моменту заснування лікарні існує. По іншій легенді, саме заради лабораторії якийсь багатій колись цю лікарню збудував, а потім з бійкою і матюками був вимушений передати половину прав власності державі. Мабуть чимось не тим в лабораторії займалися.

— Угу, вивчали як з хворих на шизофренію зробити суперсолдат, — пробурчала Саша.

Щось її подібні пояснення не радували і не заспокоювали.

— Та то давно було, — життєрадісно посміхнувся хлопець. — Ми, до речі, прийшли. Ну, майже.

Саша з цікавістю подивилася на скляну споруду, котра їй нагадувала величезне око мухи. Вона таке колись під мікроскопом роздивлялася. Навіть зупинилася на мить, але Ярослав те помітив, щось не те подумав і схопив за руку, щоб не втекла. Так вони й дійшли до дверей.

— Добрий день, — засяяла посмішкою жіночка середніх років, котра сиділа за столом, над котрим висів життєрадісний напис «реєстратура». — Привів дівчину з мамою знайомитись?

В голосі жінки було стільки меду, що Саші захотілося заховатися за спину хлопця і натякнути йому, що звідси треба робити ноги.

— Та так… — з усіх сил зніяковів Ярослав. — Так… трішки.

— Молодь, — просяяла посмішкою жіночка. — Змін, нажаль, ніяких. На початку місяця була помітна реакція, але закріпити системні зміни не вдається. Але вже добре, що реагує, може вдасться намацати шлях реалізації.

Ярослав старанно закивав.

Саша шкірою відчувала, що їх сканують. Що реєструють девайси і система лікарні готується відреагувати на їх несанкціановане включення. Що біографію самої Сашу почали шукати в ту ж мить, як вона переступила поріг. В відкритих джерелах почали, але якщо щось станеться, зроблять офіційний запрос, а там і до факту інтересу до неї ювенальної поліції і психологів-коректорів можуть докопатися. Що…

Чесно, їй дуже-дуже захотілося розвернутися і просто втекти. Але Ярослав легенько потягнув її за собою, все ще тримаючи за руку і вона пішла. Бо чинити супротив і вибігати з криками було б надто підозріло.

По оку мухи знову ж довелося походити ніжками. У відвідувачів не було допусків до ліфтів і взагалі інфраструктури, котрою користувалися робітники. Добре хоч поверхи всього чотири. Ходіння допомогло їй трішки заспокоїтися і в палату, в котрій єдина пацієнтка лежала в капсулі, прозорою в котрої була тільки маленька частина, через котру видно голову.

Ярослав підійшов, обережно торкнувся капсули, сумно посміхнувся. Вітатися не став, і Саша нагадала собі, що по справжньому він з мамою спілкується і віртуалі. А вітатися, коли його не чують, досить дивно. Вона обережно ступила на крок ближче, роздивилася обличчя.

На Ярослава жінка була схожа не дуже. Навіть не білявка. І не красуня. Миленька така, кирпатенька, в голову чомусь лізло слово «зручна», хоча який стосунок воно мало до зовнішності, Саша не розуміла.

— Навіть доторкнутися по-справжньому не можу, — сказав хлопець.

І Саша кивнула. Їй би подібна ситуація теж не подобалася. Дуже-дуже. І вона б теж намагалася хоч щось зробити.