11 (2)

Сидіти поряд з Ярославом ставало нестерпно. Він її дратував. Задер обличчя до сонечка, посміхається і ні на краплю своєї вини не відчуває. Відразу видно, що особливо життя його не било. Дід козел? Так мама чудова, судячи зі всього. З мамою біда сталася? Так відразу набігли опікуни, Дени, Соні і ще багато хто. Ось він і шукає собі пригоди на дупу. Вона теж шукала колись, бо в новій школі не розстелили червону доріжку, не стали розкидати трояндові пелюстки і ніхто з першого ж погляду не оцінив розум, красу і інші чесноти.

А навколо цього витанцьовують, про його психологічне здоров’я непокояться. Може йому вже й майбутню чудову дружину підібрали.

— А тобі дружину випадково вже не підібрали? — спитала Саша, так і не відсунувшись, бо надто багато честі. Ще подумає, що вона його боїться.

— Хм? — здивувався він і подивився на Сашу. Посміхнувся, хитро так. — Янка обіцяла на мені женитись, якщо я до тридцяти років нікого собі не знайду. Доведеться дуже постаратись, щоб не допустити цього.

— Чого раптом? У вас такі чудові діти народяться. Ти блондин, вона блондинка, діти будуть блондини.

— Добре, — сказав Ярослав і впав на спину, підклавши долоні під голову. — Піди вилови в тому потічку камінь, кинь в мене і відчуй вже свою відплату і справедливість.

— Я тебе придушу, — мрійливо сказала Саша. От дивна розмова.

— Впевнена? Ти маленька, ручки тендітні.

Саша подивилася на свої руки. Ну, руки, як руки, не чоловічі, звичайно, але якщо вона дуже сильно захоче когось придушити…

— Ти на мене погано впливаєш, — зробила висновок, встала на ноги і пішла до дівчаток.

Ні, не камінь шукати. Захотілося теж ноги помочити.

Коло струмочка вона сіла, опустила ноги в воду і задумалась. Про все разом і нічого одночасно. Думки текли собі, як та вода. І виблискували схоже. Згадками різними, жодна з котрих не була в тему.

І ні, вона не сподівалася ні до чого додуматися. Спостерігала за тим, як дівчата намагаються побудувати палац з виловнених в воді камінців. Прослідила очима за шурхотінням в траві. Хтось там пробіг. Може черепаха, та, котра болотна, може птах якийсь. Слухала шелестіння вітра в листі, як ту музику. А потім прийшов Ярослав і знову сів поряд, мов йому там медом намазано було.

— Ну, вибач, — сказав тихо, бо дівчатка були надто близько. — У мене просто більше нема знайомих, хто б мав хоча б теоретичні шанси щось придумати і не розповів відразу про те Крістофу, чи хоча б Дену. І ні, ні той, ні другий скоріш за все не стали б мені заважати. Гірше інше, вони можуть кинутися допомагати. А обидва ледь вилізли з історії з втручанням розподілення електроенергії, несанкціонованим втручанням в роботу поліції, ну і, навіть не знаю, що їм іще могли навісити. Їх виправдали і відпустили. Врешті, вони дитину рятували і родича. Та й не зробили нічого поганого, ніхто навіть не постраждав. Але якщо через пару місяців вони влізуть в чергові пригоди з несанкціонованим і недозволеним, все може закінчитися значно гірше.

Саша глибоко вдихнула, повільно видихнула.

— Щоб ти знав, — сказала обережно, — я колись по дурості фактично прийняла участь в крадіжці. Навіть не впевнена, що даних, а не чийогось золотого запасу. Мене впіймали при спробі втрутитись в охоронну систему. Ну, там один хлопець іще був, він втік, а я, як остання дурепа, нічогісінько про нього не сказала спочатку. А потім мені здалося, що вже пізно, ну, коли до мене дійшло, що йому на мене якраз начхати. Так що звинувачення висіли тільки на мені. І якби я не була неповнолітньою, все могло закінчитися для мене погано. Так що я не дуже від твоїх Крістофів і Денів відрізняюсь.

— Тебе після того ні на чому не ловили? — спитав Ярослав, подивившись в обличчя.

— Ні, — роздратовано відповіла вона. Бо чесно, що за дурна звичка постійно пертися в особисті межі?

— Добре, — сказав і посміхнувся. Загадково-загадково. — Якщо що, я тебе шантажував твоїм минулим, змушував, та й взагалі ти закохалася і не змогла відмовити.

— Яка дурня, — фиркнула Саша. Як взагалі поєднується «змушував» і «закохалася»? Хоча, якщо згадати в кого закохувались дівчата зі школи.

— Враховуючи наш вік, повірять, вперто сказав Ярослав. — Та й потрібно ж мені. Ти до чого? І я тебе все одно фактично шантажую. І…

— Давай спочатку сходимо в лабораторію, — запропонувала Саша, котрій не хотілося про це все слухати. Там вода дзюрчить, птахи співають, а тут хлопець зі своїми розмовами. — А потім будемо думати, що робити далі.

— Добре, — погодився він і припечатав: — Сьогодні ввечері.