розділ 11

Ти наївний ідіот!

Дівчата в цьому парку були не вперше і не вдруге. Вони впевнено дійшли, куди хотіли, знайшли найгарнішу вербу, покидали рюкзачки на траву і пішли щось видивлятися в воді. Знайти ту воду можна було тільки знаючи, що вона там є і орієнтуючись на верби. Бо буйна трава ховала його досить добре і якби не камінці, явно назбирані десь біля моря, можна б було повірити, що з’явилося це джерельце само, а не створене людьми.

Саша з задоволенням сіла під вербою. Трішки поспостерігала за дівчатками, трішки за тим, як вітер колихає гілки верб і тільки після цього подивилася на Ярослава, котрий сів поруч і спостерігав за нею.

— Що ти задумав? — спитала.

— Вважай, що нічого, ти ж не хочеш вплутуватися.

Саша подивилася на нього саме так, як він заслуговував. Як на бовдура подивилася.

— Якщо ти вирішив пошукати собі помічників серед якихось тіней, мли, нулів, чи іншої дурні, то даремно. Бо всі ці течії і протестувальники, разом зі своїми принципами нічого не варті. Та ні один справжній профі не стане кричати на першому ліпшому перехресті про свої подвиги і розсиджуватись по спеціалізованих барах. Бо в нього мозок є. І він розуміє, що поліція і інші служби безпеки тупі тільки в тупих же серіальчиках. А насправді, якщо тобою дійсно зацікавляться, тобі носа не можна буде показувати, особливо в людних місцях.

— Малявка, я це все прекрасно знаю. У мене ж Ден і він профі, — пробурчав цей дурень.

— І не смій називати мене малявкою! Бо я тебе в тім потічку втоплю! — і вказала на дівчаток.

— Та що ти така…

— Яка?

— Сурова.

Саша примружилась.

— В тебе Ден є, ти все розумієш, — пробурмотіла. — Куди ж мені до тебе. Сподіваюся, твоя Високість розуміє, що справжні профі на різну дурню не розмінюються. Та вони давно працюють на щось легальне. Або законсперовані так, що ти їх роками будеш шукати і не знайдеш.

— Саша, я розумію…

— Розумієш? Ти, котрий повірив якійсь ШІшці, котра нас закрила і не випускала?

— Ну, вона нам нічого не зробила.

— Ти наївний ідіот, якщо не розумієш, що вона нас випустила, бо в неї вибору не було! А перед цим наобіцяла купу нездійсненного і ти в те повірив. Та вона геть неадекватна, як для ШІшки, розумієш? Вона…

— Надто жива, да? — спитав і посміхнувся. — Я теж помітив. Вона на Янку схожа. Ця мала, схожа на янголятко, дубасить старших хлопців в своїй школі і завжди знаходить пояснення, котрі вчителі не можуть ігнорувати. Так що врешті хлопчики жаліються мамцям, мамці дістають її маму… Так ось, вона запросто могла б когось зачинити десь і придумати що пообіцяти, перед тим, як відпустити, щоб на неї не стали скаржитися. І вона б не збрехала.

— Господи, ти вважаєш, що Йод тобі не бреше, бо маленька дівчинка в схожих обставинах скоріш за все не стала би брехати? Ти себе чуєш?

— Я маю спробувати, — вперто сказав хлопець.

Саша зітхнула, подумки порахувала до десяти і назад.

— Добре, придурок. Я піду з тобою в лабораторію до твоєї мами. Бо якщо ти полізеш до якихось нулів, буде гірше. Мене з тобою в тій клятій коморі бачили.

— Шукаєш виправдання для рішення мені допомогти? — зацікавився хлопець, підсунувшись до Саші і нахилившись до неї.

Він був близько-близько. Легкий вітер ворушив волосся. В нього на носі виявилися мілкі веснянки. А очі блакитні-блакитні, тільки по краю сіре коло.

— Я тебе ненавиджу. Але якщо не допоможу, буде гірше.

І цей придурок посміхнувся. Мов напрошувався, щоб вона взяла і втопила його. Принаймні спробувала. А він би виривався і сміявся як ненормальний. От точно так би і було.