розділ 13

Ти наївний ідіот!

Дівчата в цьому парку були не вперше і не вдруге. Вони впевнено дійшли, куди хотіли, знайшли найгарнішу вербу, покидали рюкзачки на траву і пішли щось видивлятися в воді. Знайти ту воду можна було тільки знаючи, що вона там є і орієнтуючись на верби. Бо буйна трава ховала потічок досить добре і якби не камінці, явно назбирані десь біля моря, можна б було повірити, що з’явилося це джерельце само, а не було створене людьми.

Саша з задоволенням сіла під вербою. Трішки поспостерігала за дівчатками, трішки за тим, як вітер колихає гнучкі гілки верб і тільки після цього подивилася на Ярослава, котрий сів поруч і спостерігав за нею.

— Що ти задумав? — спитала.

— Вважай, що нічого, ти ж не хочеш вплутуватися.

Саша подивилася на нього саме так, як він заслуговував. Як на бовдура подивилася.

— Якщо ти вирішив пошукати собі помічників серед якихось тіней, мли, нулів, чи іншої дурні, то даремно. Бо всі ці течії і протестувальники, разом зі своїми принципами нічого не варті. Та ні один справжній профі не стане кричати на першому ліпшому перехресті про свої подвиги і розсиджуватись по спеціалізованих барах. Бо в нього мозок є. І він розуміє, що поліція і інші служби безпеки тупі тільки в тупих же серіальчиках. А насправді, якщо тобою дійсно зацікавляться, тобі носа не можна буде показувати, особливо в людних місцях. Треба мати дуже велику групу підтримки, в котрій одні тільки профі. Так що послуги когось подібного коштують дуже і дуже багато.

— Малявка, я це все прекрасно знаю. У мене ж Ден і він профі, — пробурчав цей дурень. — Він давно розповів, чому бути поза законом не так весело, як це демонструють в твоїх серіалах.

— Вони не мої. І не смій називати мене малявкою! Бо я тебе в тім потічку втоплю! — і вказала на дівчаток.

— Та що ти така…

— Яка?

— Сурова.

Саша примружилась.

— В тебе Ден є, ти все розумієш, — пробурмотіла. — Куди ж мені до тебе. Сподіваюся, твоя Високість розуміє, що справжні профі на різну дурню не розмінюються. Та вони давно працюють на щось легальне. Або законсперовані так, що ти їх роками будеш шукати і не знайдеш.

— Саша, я розумію…

— Розумієш? Ти, котрий повірив якійсь ШІшці, котра нас закрила і не випускала?

— Ну, вона нам нічого не зробила.

— Ти наївний ідіот, якщо не розумієш, що вона нас випустила, бо в неї вибору не було! А перед цим наобіцяла купу нездійсненного і ти в те повірив. Та вона геть неадекватна, як для ШІшки, розумієш? Вона…

— Надто жива, да? — спитав він і посміхнувся. — Я теж помітив. Вона на Янку схожа. Ця мала, хоч зовні схожа на янголятко, дубасить старших хлопців в своїй школі і завжди знаходить пояснення, котрі вчителі не можуть ігнорувати. Так що врешті хлопчики жаліються мамцям, мамці дістають її маму… Так ось, вона запросто могла б когось зачинити десь і придумати, що пообіцяти, перед тим, як відпустити, щоб на неї не стали скаржитися. І вона б не збрехала.

— Господи, ти вважаєш, що Йод тобі не бреше, бо маленька дівчинка в схожих обставинах скоріш за все не стала би брехати? Ти себе чуєш?

— Я маю спробувати, — вперто сказав хлопець.

Саша зітхнула, подумки порахувала до десяти і назад.

— Добре, придурок. Я піду з тобою в лабораторію до твоєї мами. Бо якщо ти полізеш до якихось нулів, буде гірше. Мене з тобою в тій клятій коморі бачили.

— Шукаєш виправдання для рішення мені допомогти? — зацікавився хлопець, підсунувшись до Саші і нахилившись до неї.

Він був близько-близько. Легкий вітер ворушив волосся. В нього на носі виявилися мілкі веснянки. А очі блакитні-блакитні, тільки по краю сіре коло.

— Я тебе ненавиджу. Але якщо не допоможу, буде гірше.

І цей придурок посміхнувся. Мов напрошувався, щоб вона взяла і втопила його. Принаймні спробувала. А він би виривався і сміявся як ненормальний. От точно так би і було.

— Ідіот, — буркнула Саша і стала спостерігати за дівчатками.

Сидіти поряд з Ярославом ставало нестерпно. Він її дратував. Задер обличчя до сонечка, посміхається і ні на краплю своєї вини не відчуває. Відразу видно, що особливо життя його не било. Дід козел? Так мама чудова, судячи зі всього. З мамою біда сталася? Так відразу набігли опікуни, Дени, Соні і ще багато хто. Ось він і шукає собі пригоди на дупу. Вона теж шукала колись, бо в новій школі не розстелили червону доріжку, не стали розкидати трояндові пелюстки і ніхто з першого ж погляду не оцінив розум, красу і інші чесноти.

А навколо цього витанцьовують, про його психологічне здоров’я непокояться. Може йому вже й майбутню чудову дружину підібрали і скоро почнуть обережно знайомити, щоб ні про що не здогадався.

— А тобі дружину випадково вже не підібрали? — спитала Саша, так і не відсунувшись, бо надто багато честі. Ще подумає, що вона його боїться.

— Хм? — здивувався він і подивився на Сашу. Посміхнувся, хитро так. — Янка обіцяла на мені женитись, якщо я до тридцяти років нікого собі не знайду. Доведеться дуже постаратись, щоб не допустити цього.

— Чого раптом? У вас такі чудові діти народяться. Ти блондин, вона блондинка, діти будуть блондини.

— Добре, — сказав Ярослав і впав на спину, підклавши долоні під голову. — Піди вилови в тому потічку камінь, кинь в мене і відчуй вже свою відплату і справедливість.

— Я тебе придушу, — мрійливо сказала Саша. От дивна розмова.

— Впевнена? Ти маленька, ручки тендітні.

Саша подивилася на свої руки. Ну, руки, як руки, не чоловічі, звичайно, але якщо вона дуже сильно захоче когось придушити…

— Ти на мене погано впливаєш, — зробила висновок, встала на ноги і пішла до дівчаток.

Ні, не камінь шукати. Захотілося теж ноги помочити.

Коло струмочка вона сіла, опустила ноги в воду і задумалась. Про все разом і нічого одночасно. Думки текли собі, як та вода. І виблискували схоже. Згадками різними, жодна з котрих не була в тему.