розділ 12

Що ти задумав?

Походу в парк дівчатка дуже зраділи. Вони переглянулися, трішки пострибали. Брюнетка Марина, зобразивши на обличчі наївну посмішку, сказала, що мабуть можна взяти з собою Звіра, може він погуляє, поспілкується з іншими птахами і в нього покращиться настрій. Саша як уявила цю прогулянку з матюкливим папугою, а він там великий, так що не помітити його буде важко, так їй ледь погано не стало. До них же через дві хвилини стягнуться всі поліцейські і охоронці парку, разом з автоматичними. Ярослав, на щастя, відмовив, пообіцявши його з собою взяти, коли вони поїдуть в менш людне місце. Хто саме «вони», він не уточнив.

Білявку звали Яна. Вона була діяльна і явно любила все продумувати і планувати. Тому у дівчат були рюкзачки за спинами. У Ярослава цілий рюзачище. А в Саші в руках сумка-холодильник з чимось смачненьким, хоча хлопець і намагався пояснювати, що поблизу парків завжди є кофейні і поїсти можна буде там, якщо вже так сильно захочеться

Рюкзаки склали в досить велику колісну машину, за руль котрої примостився Ярослав. Дозвіл на водіння наземного транспорту в нього вже є. За водія, правда, був автопілот, бо хлопець відразу відкинувся на спинку сидіння і зробив вигляд, що задрімав. А розважати розмовами дівчат довелося Саші. Їм було цікаво все на світі. Починаючи від того, чому в неї така стрижка і закінчуючи її думками про космічну експансію і інші високі речі.

Але найбільше їх цікавило її ставлення до Ярослава.

Він же такий гарний, правда?

І характер в нього чудовий.

Прямо тобі мрія, а не хлопець.

Та за нього ледь не побився цілий натовп дівчат. І всі такі красуні. Моделі. Справжні.

Ярослав, котрий начебто спав, підозріло посміхався і його хотілося придушити. Так що з машини Саша вивалилася, як з камери після трьох суток допиту. Вдихнула повітря, в котрому пливли запахи смаженого м’яса і кави. Кинула невдоволений погляд на незрозумілий заклад, звідки ті запахи й прилітали. Там в центрі стояло щось надто схоже на велику собачу будку, а навкруги нього столики під парасолями. Людей там особливо видно не було. Між столами їздили візки робо-офіціанти. А запахи виробляв насичувач повітря, а не готові блюда.

— Я там нічого їсти не буду, — відразу висказала свою думку Яна. Причому дуже категорично.

— Чому? — навіщось спитала Саша.

— Бо в них весь набір поганої швидко-їжі. Стоїть впритул до місця відпочинку, здається навіть за дозволені метри залізли. Економія на кухні, на офіціантах хоч трохи схожих на людей, не кажучи вже про те, щоб найняти студентів, як те роблять традиційники. А поїсти щось заморожене і розігріте в мікрохвильовці я можу й вдома, вчетверо дешевше. Заманюють фальшивими запахами, розрахованими якоюсь аналітичною програмою, котра середні показники виводить. І навіть зробити це все хоч трішки привабливим зовні ніхто не спробував, навіть на дизайн-ботах зекономили і підбирачах меблів. Не здивуюся, якщо це взагалі найдешевші пластикові столи-стільці з накладеними масками типу «стандартна-міська». До речі, ці візочки витирати столи не вміють. Це все добро просто дезінфікується ближче до ранку, а якщо там якийсь горобець насрав, то масочка все прикриє. А потім, коли на какашках почнуть хитатися тарілки, стіл можна викинути і поставити новий.

Саша подивилася в бік швидко-їжі і зрозуміла, що більше ніколи в подібні заклади не зайде. Хіба що сяде на дієту і треба буде, щоб зник апетит.

Яна кивнула, схопила за руку Марину і дівчата пішли до доріжки, котра пірнала в межі парку.

— Цю дівчинку навіть її мама боїться, — сказав Ярослав, прилаштовуючи за спиною свій рюкзак. — Вона з жахом чекає підліткового віку, впевнена, що нічим добрим воно не закінчиться.

Саша тихо фиркнула і пішла за дівчатами. Теж іще філософ.

Дівчат вони наздогнали швидко. Дізналися, що ті йдуть поближче до центрального ставка, того, котрий з очеретом і болотяними черепахами. Але не впритул до нього. Десь там є такий потічок з гарними камінчиками і вербами. От туди Яні з Мариною і хотілося. Бо там можна було босоніж походити по воді і навіть кілька невеликих камінчиків з собою забрати. Великі виносити з парку було не можна. Система свариться і вимагає повернути на місце.

Покивавши, Саша притримала хлопця за рукав, натякаючи, що від дівчаток можна трішки відстати. І коли між ними був з десяток кроків, спитала:

— Що ти задумав?

— А? — відізвався Ярослав і видав посмішку, котра, мабуть, мала збити її з ніг. Посміхатися він умів напрочуд привабливо.

— Бе! — припечатала Саша. — Що ти задумав? Ти ж придумав якусь дурню про те, як можна викрасти дані з тієї медицинської лабораторії, впевнена. Так що ти задумав? В яку дурню влізти збираєшся?

— Непокоїшся?

— Да, непокоюсь. Бо ти ідіот. І як всі самовпевнені ідіоти мабуть думаєш, що в чомусь розбираєшся достатньо добре. А мене воно, нажаль, теж стосується.

— Так-так, ти тільки про себе думаєш. Я тут насправді ні до чого, — пробурмотів хлопець і знову заусміхався.

Саша мимоволі хижо втупилась в дерево. В нього були такі чудові гілки. Прямо просилися, щоб одну хтось зламав і як тріснув блондинчика по голові. Але штрафи і все таке.

— Ти зараз така мила…

— Я тебе в тому потічку втоплю і камінням прикидаю, — пообіцяла Саша, чим викликала чергову посмішку. — Там же головне з парку не виносити, правильно? Що ти задумав.

— Та нічого такого, чесно. Я обережний.

Вірити йому чомусь не хотілося.