9 (2)

Пошуки Ярослава вона почала з гуртожитку. Бо може він насправді нікуди не подівся, це вона просто його не зустрічала. Обережно розпитавши знайомих, натякаючи, що він щось їй заборгував, Саша впевнилась, що в гуртожитку його вже кілька днів не було. А іще дізналась, що це не дивно. Бо живе він в цьому ж місті. І, як всі місцеві, від місця в гуртожитку не відмовились бо так і веселіше, і не потрібно кожного ранку і вечора витрачати купу часу на пересування по місту.

— От зараза, — сумно сказала дівчина.

Місто велике, як його там шукати? Хоч бери і в особисті справи лізь. Ага, прямо в школі. І ніхто звісно ж не помітить.

Звісно, можна було назбирати відомостей з відкритих, або майже відкритих джерел. Але то не так швидко робиться як в різних дибільних серіальчиках показується. А без підготовки ще й зацікавленість можуть побачити. А враховуючи того рудого дядечку… та простіше таки в школі в особисті, мабуть.

— Який капець. З ким я зв’язалась? І чого мені так не щастить з тими хлопцями? Хоч би один нормальний.

— Що ти там бурмочиш? — спитали над головою.

Саша, котра йшла коридором, втупившись в підлогу і не думаючи, куди іде, смикнулась і тільки після цього роззирнулась.

Виявилось, ноги її майже винесли надвір. Мабуть заморились бігати і вирішили донести власницю на травичку біля куща, там же так добре лежалося.

А тут раптом Соня трапилась. Весела така, в коротеньких шортах і футболці такого відтінку зеленого, що очам боляче було на це дивитися.

Це ж як треба було задуматись, щоб її не помітити?

— Як звати опікуна Ярослава? — спитала Саша, бо мовчання якось затягувалося. — Привіт, — згадала, що люди спочатку вітаються.

— Крістоф Яшма, — не задумуючись відповіла Соня і тут же схаменулась: — Тобі навіщо? Привіт.

— Я його шукаю, — призналась Саша, подумки радіючи, що ім’я виявилося настільки незвичним. В місті таких мабуть небагато.

— Опікуна? — здивувалась Соня.

— Ярослава. Він мені заборгував… — що він там заборгував, вона уявлення не мала. Якось не встигла придумати.

Але Соні те було нецікаво. Може вона взагалі ні в які борги не повірила. Бо дуже вже дивно хмикнула. Зате через півхвилини Саша вже мала адресу. І прохання нічому там не дивуватися. Бо опікун у Ярослава з привітом, а інколи з великим привітом.

Адреса і роботаксі довели Сашу до будинка на тихій вулиці. Тут були двоповерхові багатоквартирні будинки, якщо, звісно, чотири-шість квартир на будинок, то багато. Але більшість такі собі особняки. Іноді зовсім крихітні, настільки, що дивлячись на них починаєш підозрювати щось значно більше під землею. Іноді досить великі. Паркани якщо і були, то ажурні. Частіше замість них росли низенькі кущі, чи взагалі квіти. Перед будинками обов’язково росло хоча б одне дерево, висіяна невбиваєма травичка, іноді стоять крісла-качелі, чи якісь дивні скульптури. І дивлячись на це відразу розумієш, що найцікавіше заховане за будинками.

Таксі зупинилося перед приземкуватим на вигляд будинком, з плоским дахом, на котрому, здається, площадка для літаючого транспорту. Двері з якогось зеленкуватого скла. По обидва боки величезні вікна, затемнені, сході чомусь на очі, а далі метал, сірий камінь, вікна, знову метал і камінь. І мало б це видовище бути досить сумним, але чомусь не було. Якесь воно надто досконале для цього, чи що.

— Куди ж це я приїхала? — спитала саму себе дівчина.

Автопілот таксі тут же з готовністю озвучив адресу і нагадав, що за поїздку потрібно платити.

— Да, да, звичайно, — пробурмотіла Саша.

До будинку вона підходила обережно, як той сапер з нещодавно баченого фільму. Постояла трішки коло дверей, питаючи себе подумки, чи вартий того Ярослав. Потім обізвала себе боягузкою і торкнулася дверей долонею.

— Слухаю, — з готовністю відізвався «ДУХ», судячи з голосу, досить старий, може навіть один з перших домашніх управляючих характерів, хоча останнє слово господарі буває заміняють на якийсь матюк.

— Мені потрібен Ярослав, я знайома зі старшоосвітньої школи. Олександра, — пояснила дівчина.

Двері тут же відчинились, але високого блондина за ними не було. Там стояла білява курноса дівчинка восьми-десяти років на вигляд, вона трішки на Сашу подивилася, а потім озирнулася і як закричить:

— Мара, тут якась родичка твоєї мами прийшла!

Коло білявої дівчинки тут же з’явилась трішки молодша, в контраст справжня брюнетка і, здається, теж не без прабабусь-кореянок. Ну, чи китаянок, японок, ще когось.

— Це не родичка, я її не знаю, — життєрадісно сказала вона, посміхнулася, продемонструвавши відсутність декількох зубів і представилась. — Марина. А це Яна. Ми не сестри.

— Ага, — тільки й змогла сказати Саша, розуміючи, що даремно сюди приїхала.

І мов вирішивши її підтримати в цій думці, в глибині будинку хтось заматюкався з якимось дивним акцентом.

— Звір знову халат стягнув, — задумливо сказала брюнетка.

— Та нехай хоч облізе, — махнула рукою білявка і втупилась в Сашу.

— Олександра, — сказала вона, розвертатись і втікати було якось ніяково. А що робити далі, вона не уявляла. Дітей, якщо чесно, Саша навіть боялася трішки. Особливо таких, самовпевнених. Мов їх Ярослав покусав і заразив. — Ярослав тут живе? — спитала обережно.

— Ні, зараз в гуртожитку, тут він в гостях, сам сказав, — бадьоро відповіла брюнетка.

— В гуртожитку його нема, — пробурмотіла Саша і майже вирішила все-таки розвернутися і втекти. Але тут знову хтось заматюкався, а потім іще хтось чоловічим голосом пообіцяв кляп, обскубати і в духовці запекти.

— Це він несерйозно, — з посмішкою сказала білявка.

Маніяки — зрозуміла Саша. Але так і не втекла, бо почула знайомий голос.

— Тобі не потрібно мене захищати, — сказав він. — Я справляюсь. — І мов випірнувши з неіснуючого з’явився поруч з дівчатками. — Малявка? — здивувався.

І Саша відчула себе дурепою. Мабуть тому й сказала: