розділ 7

Ось після цього я тебе вб’ю, придурок!

Хто б що не думав, дивлячись на Ярослава, насправді він не дуже вмів вмовляти дівчат.

Ні, він чудово розумів, що досить симпатичний. Але одна справа щось розуміти, а зовсім інша вміти тим користуватися. В нього якось виходило, що це дівчата його вмовляли. Взяти ту ж Соню.

А зараз йому потрібно було вмовити ось цю малявку Сашу на таку дурню. Він розумів, що це дурня. Вона теж розуміла і дивилася на нього з такою недовірою… ну, як на прищ на носі, котрого ще годину тому не було. Ярослав не знав звідки це порівняння вилізло, але відчуття було саме таке.

І ось як її умовляти, коли й сам розумієш, що це просто дурна надія. А хапатися за якусь дурну надію — останнє діло. Та й репутація в Гірта Лері така, що зв’язуватися з його породженнями, м’яко кажучи, нерозумно.

Але… але Ярослав дуже хотів вірити, що та помилка в розрахунках лікарів-експериментаторів дійсно існує. І Йод зможе її знайти.

— Ма… ой, Саша, ми ж нічого не втрачаємо. Сама подумай, найкраще що може зробити Йод для свого існування, це не висовуватись.

— І як тоді вона в експеримент тієї групи влізе? — поцікавилась дівчина.

— Поняття не маю. Мабуть доведеться експеримент принести до неї.

Малявка фиркнула і обдарувала поглядом повним зневаги.

— Я розумію, що там десь твоя мама, але вірити першій ліпшій ШІшці, причому нестандартній. В ній навряд прописані заборони на невтручання, ненанесення шкоди… та в ній нічого не прописано, х неї намагалися зробити людину. Розумієш? І саме в цьому проблема. Люди можуть і не контролювати власні пориви.

Ярослав все розумів, але…

І аргументів не було. Таких, щоб він сам хоч трохи вірив.

— Що ти на мене так дивишся своїми блакитними очима? — роздратовано спитала дівчина. — Вірити цій Йод — ідіотизм.

— Я розумію.

— Чудово. І що ти збираєшся з своїм розумінням робити?

Ярослав смикнув плечима.

— Вона сидить тут багато років і нікого не чіпала, — сказав.

— Впевнений? Може тут через неї купа людей збожеволіла, але це списали на складності навчання.

Ярослав видихнув, трішки подумав і привів мабуть останній аргумент, котрий міг цю малявку задіти. Просто більше нічого в голову не прийшло.

— Ти хочеш її вбити?

— Я?! — здивувалась дівчина.

— Якщо ти про неї розповіси, це буде все одно, що вистрілити в людину. В даному випадку, навіть в дитину. Вона поводиться як дев’ятирічка. Навіть те, що вона нас тут закрила, було таким дурним рішенням.

— Ага, нам трапилась іще й дурнувата ШІшка. Яка ж неймовірна краса. Може Ніна права? Слухай, ти не знаєш, тут є церков?

— Тобі навіщо? — здивувався Ярослав зміні теми розмови.

— Та треба справжні церковні свічки купити. Подруга моєї тітки впевнена, що мене зурочили і що вона вміє те виправляти. Тільки їй потрібні свічки, котрі я куплю за власні гроші.

— А чорний одноногий собака їй не потрібен?

—  Навряд. Що вона буде з тим інвалідом робити? Вона й так трішки не того…

— Так, малявка, не заговорюй мені зуби.

— Та я зараз тобі в зуби дам! З ноги!

— Давай щось вирішувати! — гримнув Ярослав, але про всяк випадок відступив на півкроку. — От ти хочеш її вбити? Якщо да, розповідай кому хочеш. Якщо ні, доведеться мовчати. Розумієш?!

— Розумію, — сумно видихнула дівчина і пошаркала ногою по підлозі. — Мені точно потрібні свічки. А іще з десяток екстрасенсів. Може хоч один справжнім виявиться.

Ярославу аж поспівчувати захотілось.

— Я рада, що ви домовились, — не в тему заговорила Йод. — Бо вас дійсно шукають і підійшли вже досить близько. Думаю, вам краще негайно вийти…

— Ідіотка! — обізвала малявка Йод і гордовито задерши носа пішла до дверей.

Ярослав кинувся слідом.

Двері відчинилися так, наче ніколи й не зачинялися і з того клятого складу вони вивалилися ледь не в обнімку. Ярослав іще й спіткнутися примудрився і схопився за дівчину, щоб не впасти.

— Ну от, його шукають, а він в якійсь коморці з дівчиною обжимається, — життєрадісно сказав рудий чоловік, в котрого вони ледь не врізались.

Чоловіка Ярослав нажаль знав. Дядечко Ден, власною персоною, капець як вчасно, разом зі своїм почуттям гумору.

Саша обдарувала Ярослава таким поглядом, що він ледь не став дивитися в підлогу, як той школяр з початкової школи. Струсила його долоню зі свого ліктя і тихо-тихо, щоб тільки він чув прошипіла:

— Ось після цього я тебе вб’ю, придурок. — А потім широченно посміхнулася і заявила: — Я цьому ідіоту пояснювала чому він ідіот!

І, головне, навіть не збрехала.

А потім взяла і пішла, примудрившись розштовхати всіх, хто був в коридорі.