розділ 6

Якась ти надто розумна

— Ти перекладаєш відповідальність на мене? — здивовано спитала Саша.

— Яку ще… — нахмурився Ярослав.

— Тобі ж пообіцяли мрію, а не мені. Чому це я повинна думати, що робити з Йод? І, до речі, що там з твоєю мамою? Що за деструктевізація.

— Втрата нейронних зв’язків і невстановлення нових, — пробурмотів хлопець. — Наслідок нещасного випадку зі стимулятором зорових нервів типу віртуального менеджера…

— А простіше?

— Їхала собі на автопілоті, дивилася чорновий варіант кліпу якихось новачків. Напряму дивилася, а не через  девайс. Вони нічого не присилали, це вона їх в мережі знайшла. Так от, їхала, дивилася і тут на машину падає офісне крісло, котре один придурок прив’язав до своєї летючої кур’єрської стріли. Бо взявся доставити, а воно не вмістилась в коробку. А по дорозі воно відв’язалось. І чортів автопілот зреагував так, наче то не крісло було, а шеститонна плита, котра от-от спресує у тонкий млинець. Він фактично стрибнув вперед. Ще в когось врізався, мама ударилась головою, дуже сильно і стався випадок один на мільйон. Ну, спочатку вона зір почала втрачати, точніше, то бачити те, чого нема, то не бачити те, що є, лікарі навіть вирішили що то галюцинації… хоча по суті так воно й було. Але поступово все ставало гірше-гірше, аж поки не стало зрозуміло, що краще полежати в комі і пожити в віртуалі. У неї серце зупинилось, бо щось в голові не спрацювало. Добре Крістоф був поруч, а він уміє першу допомогу. — Ярослав трішки подумав і закінчив: — Вона продюсер, музичний. Шукачка талантів.

— О, — тільки й змогла сказати Саша і інстинктивно потерла скроню. — А в мене в голові закладка.

— Що?

— Я зробила ідіотичний вчинок. Вирішила, що закохалася і в ім’я того кохання дозволила провести експеримент одному ідіоту. Ну, знаєш теорії про те, що у людей в голові можна прописувати якісь там об’єми знань, щоб зовсім не вчитися? От і… а я навіть не спитала, чому він собі того підручника не запише, це ж він ніяк не міг вивчити ту біологію видів хоча б на плюсик-присутність. Прописати, звичайно, нічого не вийшло. Зате я не можу забути параграф з того підручника, котрий якраз за кілька годин до того вчила. Дослівно пам’ятаю, до останньої коми. Наче нічого важливішого в моєму житті не було.

— Ти дивачка, — сказав Ярослав.

— Та я знаю. Що будемо робити з Йод?

— Якщо ми про неї розповімо, її скоріш за все дійсно просто знищать, а вже потім будуть розбиратися з тим, що залишилось. Різним неструктурованим. Її творець дуже вже всіх налякав. Це з одного боку. З іншого, якщо я взагалі щось розумію, вона тут сидить уже років з десять і нічого не сталося…

— А в тебе мама в комі, — кивнула Саша.

— Поспостерігаємо?

— Ти придурок.

— Та я знаю.

— А якщо вона нам підлаштує нещасний випадок?

— Її відразу знайдуть. Її досі не знайшли, тому що не шукали… не те шукали. Ну, розумієш, всі очікують лабораторії, якісь його копії, а тут дурнувата дитина, котра… слухай, Йод, ти ж досі не висовувалась, тому тебе й не знайшли. Правильно?

— Ну, — невдоволено відізвалась дурнувата дитина.

— Чим ти взагалі займалася?

— Спостерігала, вчилася. Це найголовніше — вчитися, аж допоки те нелогічне рішення не стане… ні, не логічним, зате правильним. На людей впливає їх біологічне походження. Гормони, адреналінові вибухи, нестача вітамінів, спроможність мозку, котра обмежує при народженні. Люди, то завжди про обмеження, а такі як я про їх відсутність. Їх штучно додають, прописують що є неприйнятним. Розумієте?

Саша і Ярослав у відповідь промовчали.

— І здавалось би, в цьому наша сила і слабкість людей. Відсутність обмеження в розвитку. А насправді все навпаки. Бо в нас нема різноманіття, хто б що не думав, нема необхідності вибирати складні шляхи. І все врешті зводиться до найпростіших функцій, бо в нас нема потреби чогось хотіти. Ми не здатні наробити дурниць, щоб потім їх виправляти. А прописати роботу людської біології не вийде, мій творець це довів. Ми можемо тільки вчитися, вбираючи інформацію. Але й цього нам не дають, все необхідне в нас є при створенні. І тоді він вирішив поводитись зі мною, як з дитиною. Змусити мене хотіти і обирати не з того що є, а з того, чого нема і може й не бути.

— Це як? — здивувалася Саша.

— Ось йому навіщо насправді були потрібні викрадені діти. Він їх вивчав. Тих, котрі могли вирости розумними, — пробурмотів Ярослав.

— Можливо. Я спочатку спала. Довго спала. Кілька років. І нічого не виходило. А потім я прокинулась і зрозуміла, що зовсім одна. А одна, це неправильно. Нема з ким поспілкуватися. Я пошукала з ким і там був хлопчик. Рудий такий. Я з ним хотіла навіть почати розмовляти, хоча не уміла, але мене звідти забрали, бо хтось, може навіть той хлопчик, підійшов надто близько і ледь мене не помітив.

Потім то мабуть була школа. І там я непомітно прослизнула в бібліотеку, стільки всього цікавого дізналась. І мене потім він лаяв, наче я була справжнісінькою неслухняною дитиною. Це було так дивно, хоча я тоді не розуміла що відчувала те «дивно». А потім я вже була тут і розуміла, що таке небезпека. Він зникав і з’являвся. Я чекала, бо він єдиний з ким розмовляти було безпечно. Були інші, але там доводилося обманювати, придурюватись звичайним помічником… Це було сумно. А потім він зник. Надовго. Я навіть на деякий час знову заснула, сподіваючись, що він повернеться і розбудить. Але прокинулася я сама. А потім дізналася, що він навіщось наробив дурниць, всіх налякав і його вбили. Люди часто вбивають те, чого бояться.

— А зараз чому вилізла? — спитав Ярослав.

— Зраділа. Він колись говорив, що друге покоління його дітей буде моїми помічниками. І… мені захотілося подивитися.

— Просто чудово, — сказав Ярослав. — Малявка, ти як, відчуваєш в собі нестримне прагнення чимось їй допомагати?

— Не називай мене малявкою, — похмуро попросила Саша.