розділ 5

Хто так веде переговори?!

Скільки вони так сиділи, Саша не розуміла. Вона навіть подрімати примудрилася і з подивом прокинулась щокою на плечі хлопця. Він іще й притримував, щоб не зісковзнула і не впала носом в підлогу.

— Надумав щось? — спитала позіхнувши.

— Угу. Враховуючи всі обставини, мого опікуна-параноїка, діда, котрий запросто може знову прийти поговорити і Соню, котра вважає, що я можу утнути дурницю — нас уже шукають.

— А? — здивувалася Саша.

— Обід. Я на обід обіцяв поспілкуватися з Маринкою, це дочка опікуна. Там будуть її подружки, чи щось таке. І хлопчик, котрого вона мною лякала, сказавши, що я її старший брат. Ну, там все складно, як завжди у дітей. Так ось, я мав поспілкуватися, а не можу. Тут сигнал не проходить. Так що Маринка вже наскаржилась батькові. Він теж не зміг до мене пробитися, а в нього з недавніх пір пунктик на зникнення дітей. А тут іще мій дід тиняється, хоче поговорити. Можливо вимагає онука… ну, мало в кого він може мене вимагати? Він винахідливий, без цього героєм не станеш. А іще Соня. Котра в мене вірить і чесно намагається заспокоїти. Її попросила моя мама. Вона від мами в захваті.

— І що? — спитала Саша, дивуючись цим сімейним відносинам.

— Мене вже шукають, мінімум з трьох сторін. Досить скоро будуть знати, що пропав я на території школи. І тут перетрусять все. Повір мені, геть усе. Якось приятелі і приятельки брата мого опікуна взагалі займалися тероризмом, там теж дитина зникла. І знайшли.

— За допомогою тероризма?

— Угу. В розподільчу мережу влізли, а це тероризм, щоб ти знала. Особливо якщо електрику десь відключають самовільно. Так що знайдуть. Якщо підійдуть достатньо близько до нас, просто по маяку…

— Добре, — пролунав зі стелі голос. — Чого ти хочеш?

— Щоб ти нас відпустила.

— Не варіант. Ти про мене розповіси і твій опікун мене уб’є.

— Хм? — здивувався Ярослав.

— У нього переривач. Найкращий з можливих. Проти нього в мене нема захисту, — безхитрісно призналася Йод.

— А якщо не відпустиш, то точно уб’є, — сказав хлопець. — Ну, подумаєш, знову комісію зберуть і будуть думати відібрати в нього той переривач, чи залишити. Його це точно не зупине.

— Хто так веде переговори? — здивувалась Йод. — Ти повинен казати, що намагатимешся уникнути цього. Обіцяти нікому не розповідати. Ще щось.

— І ти повіриш?

— Ні.

— От бачиш. Так ось, прийде мій опікун з братом і нас знайдуть. Після чого тобі кранти.

— А якщо я тебе зараз уб’ю?

— А сенс? Маяк це не відключить і пошуки не відмінить. Та й як ти збираєшся нас убивати? Отруйний газ пускати, щоб відреагувала система безпеки і нас знайшли ще скоріше?

— Да, дивна ситуація, — признала Йод. — Безвихідна.

— І що будемо робити? — спитала Саша, котрій справді було цікаво, і чомусь не було страшно.

— Ви про мене не забудете, — пробурмотіла Йод.

— Пам’ять в людей недосконала, звичайно, але не настільки, щоб відразу все забувати, — сказала Саша.

— Скільки тобі років? — спитав Ярослав.

— Тобі навіщо, — судячи з тону, трішки образилась Йод.

— Ці твої інтонації, диво-претензії, проблеми, логічні ланцюги, котрі ти вибудовуєш…

— Що з цим всім не так? — недобрим тоном спитала Йод.

— Ось, і ображаєшся схоже.

— Схоже на кого?!

Саша дивилася то на стелю, то на Ярослава і відчувала себе глядачем на тенісному турнірі.

— На Яну. Це дочка подруги мого опікуна. Мила і розумна дівчинка. Тільки їй ледь-ледь дев’ять років виповнилось, — пояснив Ярослав.

— О-о-о-о… — видихнула Йод.

І Саша в цьому видиху почула посмішку. Спитай хтось яким чином, вона б не відповіла. Але там точно була посмішка.

— Ти дійсно вважаєш, що я схожа на справжню живу дівчинку?

— Вважаю. На дев’ятилітню, хоч і доволі розумну.

— Ти не брешеш, — явно зраділа Йод. — Не брешеш. Не брешеш!

— Тебе заклинило? — спитав Ярослав.

— Та відчепись. На справжню живу дівчинку!

— Я б відчепився, але ти нас не випускаєш, — нагадав хлопець.

— На справжню, розумієш?

— Нічогісінько не розумію. Але може ти нас випустиш?

— Не можу. Ви про мене розкажете і мене вб’ють. Мене не повинно існувати. Такі, як я повинні розвиватися інакше. І не повинні бути схожими на справжніх живих…

— Та я зрозумів. Але ж якщо не випустиш, нас знайдуть. І тебе теж. А іще тебе відразу признають небезпечною.

— А якщо випущу, ви розкажете.

— Не розкажем, можемо заприсягнутися і ти своїм детектором перевіриш, — запропонував Ярослав.

— Не вийде. Зараз ви можете хотіти не розповідати і не збрехати. А потім передумаєте і розкажете.

— Ідіотська ситуація, — пробурмотіла Саша.

— Так, — підтвердила Йод. — Зраз… о, придумала! Якщо ви не розповісте, я вам допоможу… допоможу в здійсненні мрії. Може не вийти, нажаль, але я буду дуже старатися. І може вийти. Я бачу те, що можуть упустити люди. Я повинна була бути його помічницею. Він мене ростив, щоб я бачила те, що він упускає. І не встиг виростити. Я б йому сказала, де він помиляється і чого не бачить, але я тоді ще не розуміла, куди дивитися. І дивитися мені було складно. Я була дуже мала. Справжні живі діти в такому стані ледь вчаться ходити. А потім я стала розуміти, а було вже пізно.

І це породження злого генія сумно зітхнуло.

— Мрію? — перепитав Ярослав.

— Я можу спробувати знайти помилку в діях експериментальної групи, котра намагається зупинити деструктивацію мозку твоєї мами. Ідея в них правильна і вони скоріше за все чогось не бачать.

— Занадто приваблива пропозиція.

— Ну, ти ж нічого не втратиш.

— Малявка? — повернувся до Саші хлопець.

— Я Саша! Не називай мене малявкою!

— Добре, не буду. Що думаєш? Варто про ось це розповідати, чи можемо ще почекати?