розділ 4

Знаєш хто такий Гірт Лері?

 Хвилин п’ять, а може й всі десять Саша спостерігала як блондинчик героїчно бореться з дверима. Мабуть тої героїчності у свого діда набрався і не помітив. Інакше чому?

— Що ти намагаєшся зробити? — спитала дівчина, коли спроби перемогти двері силою, зняти з петель, вибити за допомогою кожуха від чогось загадкового, але великого, закінчились і почалось обстукування, і обмацування.

— Відключити стопор, — сказав хлопець, зиркнувши знизу вверх, бо присів і обмацував щось з низу. — Чортівня якась. На звук, це звичайні фанерні двері, котрі від першого ж чиха розваляться. Офлайн-вірт в школі заборонений. А двері явно замасковані саме ним, причому якісним варіантом, з динамічним підлаштуванням. А помічники того дохлого генія десь накрали  дверей від учбових бункерів. А їх можна вручну зі стопора зняти. Якщо знайти його.

— А, — сказала Саша і стала просто спостерігати, вважаючи, що в нього дивні ідеї, але він має на них право.

Поводивши по дверях руками, як маг в десятому поколінні на змаганнях екстрасенсів, Ярослав постукав по них кулаком і сів на підлогу.

— Зараза, — сказав він сумно.

Саша про всяк випадок кивнула.

— Навіщо вона нас тут закрила? — спитала, хоча звідки б йому знати.

— Вона?

— Йод, впевнена. Ти ж чув той голос. Неможна видавати таємниці, буде а-та-та і все таке. Впевнена, це вона мені писала.

— Не знаю, що вона таке, але вона себе видала. А тепер впіймала тих, хто це зрозумів.

— Я нічого не зрозуміла, — пробурчала Саша. — Навіщо мене ловити?

Ярослав здивовано на неї подивився і тихо хмикнув.

— Знаєш, хто такий Гірт Лері? — спитав.

— Звичайно. Я про нього писала доповідь в школі. Про нього і про твого героїчного діда.

— Да? Ото ти щаслива. Дві доповіді і обидві  про ненайкращих людей. Як ти ті теми впіймала?

— Жереб, — призналась Саша. Їй тоді було абсолютно все одно, про кого писати. Їй взагалі не хотілося ні в чиїх біографіях копатися.

— Ти капець, яка вдачлива, — з іронією сказав Яр.

— Сама почала це підозрювати, — признала Саша і сіла з ним поряд, підігнувши коліна і опершись об них руками. — Що там з Гіртом Лері? Він же помер давно.

— Помер, то помер. Але в нього була купа послідовників і не всіх переловили.

— Ага, — кивнула Саша. Геній, котрий несподівано для всіх з’їхав з котушок і почав захоплювати владу у всьому світі, перетворюючи людей на маріонеток, котрими він управляв, їй, якщо чесно, навіть подобався. Він принаймні знав, чого хоче. — Головного злодія впіймали, приспішників теж, а різне мілке розбіглося, як ті таргани в мультику про життя комах.

— Плюс-мінус. А деякі ще й його справу продовжили, як самі її розуміли. Але я не про це. Розумієш, поки він був живий-здоровий, у нього були різні проекти в різних не надто приємних місцях, частенько. І, що вже доведено, він викрав купу заморожених ембріонів. Частину з котрих виростив в дітей… мабуть його фанатки виносили, за штучними матками завжди нагляд був.. ну, дуже-дуже суворий. Завдяки цьому й дитячі розплідники знаходять, викрасти те можна тільки в лікарні, а якщо викрали, то десь спливуть… щось я відволікаюсь. Так, Гірт Лері і діти. Розумієш, крав він не аби які ембріони. Йому були потрібні розумні діти. В мого опікуна ай-кью… високе, хоча по ньому й не скажеш, але то його життєвий вибір. У його брата трохи нижче, але враховуючи всі обставини, він мабуть, розумніший. А насправді вони не брати… ну, генетично. Вони з тих, викрадених. І росли в сім’ї — мама, папа, п’ятеро дітей. Серед вірт-офлайна росли, якщо що. Схоже, їх у тому лайні ховали. Ага, серед залежних, ненормальних і просто не пристосованих. І серед замаскованої гарними масками купи сміття. Аварійних будинків, всього такого.

— І? — спитала Саша. Враховуючи, що той чоловік саме опікун, виріс він вдало, знайшов роботу і непогано влаштувався в житті. — Я тут до чого? Навіть якщо мама така ж дитина.

— Ти друге покоління. Маринка, дочка мого опікуна, теж друге покоління. І її деякий час навіть охороняли якісь служби, бо були ознаки, що дітьми другого покоління хтось зацікавився. Але потім той нагляд прибрали. Може знову всіх впіймали. Може ознаки виявилися не ознаками.

— І що? — Саша не розуміла його натяків. Та й не хотіла розуміти. Її чомусь почало в сон клонити.

— Як думаєш, хто може знати про це друге покоління? Не враховуючи спецслужби і людей, котрим не пощастило бути причетними… хм, до однієї історії?

— Ум? — відізвалася Сашка і позіхнула. — Недоловлені спільники недобитого генія, —  сказала з сумнівом.

— Ось! І твоя Йод нас тут закрила.

— Вона не моя.

— Та яка різниця, справа в іншому!

— Звичайно, тобі ж краще знати!

— Чому ви постійно сперечаєтесь? — з подивом спитав дівочий голос.

— І вона ще й підслуховує, — буркнув хлопець. — Мабуть твоя родичка.

— Слухай, тебе колись бити з ноги в підборіддя? — похмуро спитала Саша.

— Було діло, — відповів він.

Вона аж всі думки розгубила від несподіванки.

— Дійсно? — здивувалась.

— Не можна близько підходити до дівчат, котрі розтяжку демонструють. А то ніколи не вгадаєш з довжиною їх ніг, — філософськи озвався Ярослав.

— Капець, — сумно сказала Саша. — І як я в чергове втрапила у щось настільки дивне?

— Не хочу тобі нагадувати, але нас тримає в заручниках якесь породження Гірта Лері.

— Я не породження, — ображено буркнули зверху.

— А хто? — зацікавився Ярослав.

— Його останнє дитя, — відповіли, схоже, чесно, а потім злякано ойкнули.

— Угу, ЙОД, значить, — кивнув хлопець. — Рочків тобі скільки?

— Пфи! — озвалася Йод і замовкла.

— Ти її образив, — сказала Саша.

— Угу, зате є час подумати, — ні крапельки не розкаявся він і закрив очі, повністю ігноруючи обставини.

Саші навіть заздрісно стало. Вона так не вміла. Їй на небезпеку треба було дивитися. Навіть якщо це м’яч, котрий летить в обличчя.