розділ 3

Заспокойся, ненормальна!

Ярослав кудись пропав. Не те, щоб Саша постійно про нього думала і видивлялася, але не помітити, що він перестав траплятися на шляху, було доволі складно. А іще він мав намір потім розібратися. Може Соня його втихомирила? Цікаво, хто вона йому?

Саша помотала головою і подумки сказала самій собі, що ця цікавість зайва. Нехай хоч наречена і без п’яти хвилин дружина. Їй самій яка до того справа?

Гуртожиток поступово наповнювався мешканцями. В учбових корпусах почались підготовчі лекції для новачків. Необов’язкові, тому багато хто їх пропускав, вважаючи, що нічого нового там все одно не скажуть. Саша ходила, просто від нудьги. Та й розраховувати на те, що вона і так все знає, в її випадку було не варто.

І ось коли вона майже вийшла з корпусу, де сонний чоловік, не то викладач, не то технік, говорив про правила безпеки при поводженні з місцевою машинерією, її смикнули за руку і затягнули в якесь приміщення поруч з третьою серверною. Чим та серверна настільки важлива, сонний чоловік так і не сказав. Але те, що ходити туди потрібно обережно і ні в якому разі не наодинці, запам’ятали всі. Він це сказав раз сім. І саме про це Саша думала, коли її впіймали за руку і затягнули в невелику кімнатку, заставлену, судячи з вигляду, якимись деталями для обладнання.

Чому Саша при цьому не кричала і не відбивалась, вона б не сказала і під страхом смерті. Якось надто несподівано все сталося. Зате врізати кулаком в живіт і з усієї сили наступити на ногу вона встигла до того, як її схопили в обійми, притисли до себе, та ще й голову придавили підборіддям. Смикатися в таких обставинах було важко, але вона постаралася і кілька разів попала задньою частиною підошви кросівка по чужій нозі.

— Заспокойся, ненормальна!

— Це я ненормальна?! — обурилась Саша і іще раз стукнула по нозі. Цей голос вона впізнала відразу. — Це я затягую дівчат на якийсь склад, хапаю їх, втримую?!

— Нам треба поговорити, — сказав Ярослав, двома руками відсунувши її від себе, щоб не діставала до його ніг, але не відпустивши.

Цей, як би його ласкавіше обізвати, гад повзучий тримав її за руки, як велику ляльку. Трохи вище ліктів, притискуючи до тулуба і, чесно, вона б не здивувалася, якби він зараз її ось так підняв і кудись поніс на витягнутих руках. Він виявився до біса сильним. Чого якось не очікуєш, коли на нього дивишся.

— Ти, та я тебе… — скоріше від відчаю, чим через злість зашипіла Саша. — Відчепись, придурок!

— Якщо я тебе відпущу, ти ж не станеш утікати? — спитав.

— З чого це?! — тоном повним отрути спитала Саша, хоча потрібно було погодитись не втікати, а потім відразу втекти. І двері іще з того боку підперти чимось. Цікаво, в який бік вони відчиняються? Щось вона не запам’ятала цей момент.

— Нам треба поговорити!

— Мені не треба!

— Ненормальна!

— Сам такий! Вважаєш, якщо красунчик, то всі мають розтікатися кисілем коло твоїх ніг?!

— Чим розтікатися?!

— А тебе тільки це хвилює?! Не хвилює, що сюди зараз хтось загляне на крики, а ти тут наді мною знущаєшся?!

— Та хто над тобою знущається?! Ти сама над ким хочеш познущаєшся! А на вид малявка малявкою.

— Не смій називати мене малявкою! Я тобі, та я тобі… я тобі носа відкушу якщо посмієш іще раз!

— Малявка, малявка, малявка, — вперто забубонів хлопець.

— Нормальний в мене зріст. Для жінки сто шістдесят чотири майже середній!

— Для кого нормальний…

— Щоб тебе горобці обісрали!

— Та де ти такого нахапалась?! — щиро здивувався він.

— Ну, не всі ж принцами народжуються.

— Якими ще принцами? В тебе точно щось з головою.

— Це в тебе з головою!

— Та йди ти куди хочеш! — першим здався хлопець і нарешті відпустив. — Це ж треба натрапити на таку… таку…

— Таку? — перепитала Саша, повернувшись до нього і недобре примружившись.

— Малявку!

— А-а-а-а! — заволала вона і кинулась кусатися. Вона ж попереджувала, правильно? А якщо до когось не доходить, чи він вважає, що хтось на щось не насмілиться, потрібно доводити серйозність своїх намірів. Навіть якщо наміри дурні.

В хлопця вона врізалась, як в ті дерев’яні двері, котрі потрібно тягнути до себе, а не штовхати.

— Давай поговоримо, — тоном «інакше я тебе придушу нахрін» сказав він, навіть не здригнувшись.

— Говори! — як виплюнула Саша і демонстративно склала руки під грудьми.

І що зробив цей блондинчик? А він витріщився, куди не просили.

— Мову відняло? Цицьками відбило? — спитала випрямившись і вип’ятивши все, що могла. Не так і багато насправді, але кофтинка вдало облягала і взагалі.

— Та не збивай мене, — відмахнувся і закрив очі.

Саша голосно хмикнула.

— Господи, про що це я? — схоже спитав Ярослав у свого внутрішнього світу. Або в тарганів у власній голові. — Версія, точно, версія.

— І хто тут ненормальний? — не змогла промовчати Саша.

— Версія, — видихнув хлопець і відкрив очі. На Сашу він подивився так, наче сподівався, що вона встигла тихенько зникнути. — Нам потрібно поговорити. Що ти там казала про «це не я»?

— Що це не я? — спитала Саша. Її явно несло, але зупинятися не хотілося. Хотілося нарешті показати свій чудовий характер і нехай милується, скільки влізе. Якщо ще влізе. А то їй достобіса набридло бути вихованою, ввічливою і з усіх сторін чудовою дівчинкою. Котра взагалі нікому тут не цікава, окрім цього придурка з претензіями і героїчним дідом-козлом.

— А хто? — роздратовано спитав хлопець. — Ось не вірю я в натовп любителів підслухувати.

— Поняття не маю. Вона написала мені в особисті, назвалася Йод. Після бійки ще написала, що спостерігати за дітьми другого покоління дуже цікаво. Ще якусь дичину про росли сім’ями і поодинці написала, але потім все те стерла і більше не пише. Поняття не маю, хто вона така і чого від тебе хоче. Але ти такий чудовий хлопець, що в тебе мабуть купа бажаючих зробити тобі щось нехороше.