розділ 2

Це ти розпатякала, малявка?

На наступний день в корпусі звідкись взялися люди. Вони ходили, спілкувалися, фліртували, сперечалися. А Сашка відчувала себе привидом, бо навкруги не було жодного знайомого обличчя. І не вірилося що всі прямо взяли і за декілька днів перезнайомилися. Скоріше вони навчалися на підготовчих курсах, зустрічалися на якихось математичних олімпіадах. Може навіть в літніх спец-школах встигли побувати, в котрих більше розваг, ніж навчання і потрібні вони для знайомств юних талантів між собою.

І кому яка справа, що батькам спочатку не вистачало грошей на щось подібне, а потім вона сама витратила кілька років на різну дурню, схаменувшись, коли вже стало майже пізно. Жаліла себе Сашка і шукала. Бо коли батько несподівано отримує роботу мрії, в сім’ї з’являються гроші і ти можеш нарешті навчатися в школі, до котрої тобі раніше було потрібно б їхати ледь не півдня, все може виявитися зовсім не так, як ти думала. А ти надто розумна, щоб не зрозуміти, наскільки ти там не така, що не знаєш елементарних для більшості речей, а твої знання і уміння нікому не потрібні. І ти раптом перестаєш встигати за всіма. А іще потрібно розібратися в тих модах, знайти хобі, сходити у всі ті місця, де всі давно вже побували, щоб не стояти стовпом, коли вони про те розмовляють.

І Сашка злилась, ображалась, намагалась доганяти, бути схожою, зрозуміти якусь дурню, котра насправді їй була нецікава. Зовсім. І витратила на те купу сил і часу.

І чим більше вона старалась, тим менше ті зусилля були чогось варті. І її хитнуло в інший бік — в бік протесту, як воно зазвичай буває з підлітками. Мама з жахом дивилася на той макіяж і тих друзів. Батько без зайвих запитань платив штрафи, а двічі навіть возив на громадські роботи. Врешті в неї з’явилося відчуття, що вона відчайдушно намагається натягнути на себе чужу шкіру і її нарешті попустило. Вона погодилась піти до психолога. Повернулася до занять дзю-до і до плавання. І все несподівано наладилося. Виявилося, в тій незрозумілій і чужій школі купа людей, з котрими є про що поговорити. А вона їх не помічала, вчепившись в гарне, блискуче, незрозуміле і насправді навіть не цікаве.

Ось тоді Сашка постриглась під каре, підкресливши походження, і засіла за навчання, відчайдушно наздоганяючи все, що з такою наснагою упускала і пропускала. Згадала як хотіла поступити ось в цю старшоосвітню школу. І зрозуміла, що досі хоче.

— Ну, не в перший ж день зі всіма перезнайомитись потрібно, — сказала сама собі і пішла шукати вихід на вулицю. Бо кінець літа, тепло, сонячно, на травичці можна посидіти, чи навіть полежати, споглядаючи хмари. До людей придивитися. Поспостерігати. А там знайомства будуть.

Вихід Саша знайшла.

І навіть омріяну травичку. Зелену таку, густу, сортову, щоб росла потрібної висоти і там, де належить. На тій травичці навіть сиділо декілька людей, але прийшла вона туди даремно. Бо значно більше людей стояло, в основному хлопців. І вона з дуру пішла подивитися чому.

І от навіщо постійно лізти не в свої справи, га?

Виявилося, хлопці спостерігали за чимось середнім між бійкою і тихою лайкою. Тихою, бо на голосну миттєво збіжиться адміністрація школи і зробить всім неприємні наслідки.

Лаявся незнайомий чорнявий хлопець. Високий, міцний, хоч прямо зараз відправляй в штурмовики, воювати з загадковими інопланетними інтервентами. Жабами в скафандрах, наприклад. Знайомий… ну, як знайомий, Сашка його хоча б вже бачила, блондин на його фоні мав вигляд тендітний і несерйозний. І чого те здоровидло до нього причепилося, дівчина не зрозуміла.

— Чого вони? — спитала в того, хто стояв найближче.

На диво, це виявилась дуже коротко стрижена дівчина, вища за Сашу на голову.

— Хлопці і істерика за честь сім’ї, — пояснила вона і протягнула руку. — Соня.

— Саша, — потиснула протягнуту руку і перепитала: — Істерика за честь сім’ї?

— А, он той, більшенький, родич якогось дурника, котрий пішов в армію, думаючи, що там йому буде добре і з ним будуть носитися, як з писаною торбою. Втрапив в неприємну історію, наскільки я зрозуміла, випадково, а його не пробачили і не пожаліли. Причому, головував на засіданні дід Яра, щоб тому діду щось на голову звалилося.

— Яра? — перепитала Саша, відчуваючи, як губиться в просторі. Соня розмовляла досить голосно і на них стали оглядатися.

— Ярослава. Блондинчика, котрий зараз цьому ідіоту напхає, втопче його в травичку і буде дуже-дуже злий. А я так розраховувала затягнути його в парк розваг. Треба ж було, щоб цей ідіот трапився. І хто йому про родинні зв’язки розповів?

— Ну, він свого діда не любить, — пробурмотіла Саша, підозрюючи, що саме вона буде першою кандидаткою на розповідача. От що їй так не щастить? Навіть захотілося розвернутися, піти і сховатися в своїй кімнаті до кращих часів. Але це б тільки погіршило ситуацію, і вона залишилася.

— Та він його знати не хоче. Це дід активувався, коли дізнався, в яку школу непотрібний йому онук раптом взяв і вступив. До опіки спробував рипнутись, навіть не в курсі був, коли Яр народився і скільки йому років. Забув підрахувати. Ну, рипнувся, а тому через три дні вісімнадцять стукнуло. Та й опікун обклав діда так… чи то папуга обклав? Щось я не дуже зрозуміла. Але хтось точно матюкався.

Саша зрозуміла, що розповідає це Соня насправді не зовсім для неї. Скоріше намагається врятувати блондина від непотрібних родинних зв’язків, претензії до котрих можуть бути не лише у того здорованя. І яка різниця, які саме претензії?

Тому Саша покивала і стала спостерігати.

Чорнявий кидався незрозумілими обвинуваченнями, нелогічними і явно не по адресу. Розмахував руками, по боксерськи якось, схопити намагався. Ярослав відступав, ухилявся і мовчав. Щось пояснювати придурку він явно не збирався. А потім, після чергового замаху нагнувся і ударив. Два рази, здається, просто швидко. І здоровань захлинувся своїми обвинуваченнями, не втримався на ногах, впав на коліно.