Розділ 1

Його останнє дитя

"Хочеш заховати щось дивне, ховай його в великому учбовому закладі, воно там швиденько загубиться серед іншого дивного, що генерують студенти"

(Гірт Лері, геній, психопат, маніяк і рятівник людства)

Розділ 1

Не лізь не в свої справи, малявка.

Саша Шепіт, насправді Олександра-Софія, бо батьки не могли вибрати і вирішили не сперечатися, йшла по коридору відчуваючи себе ледь не казковим створінням. Бо її взяли. Фактично признали, що вона капець яка розумна і наполеглива. І тепер одна з «улюблених» вчительок в спільній школі могла вдавитися власною отрутою, бо плюватися більше не зможе.

— Недостатньо хороша пам’ять, — передражнила цю дракониху Саша і вкотре впіймала себе, що крокує з підскоком, посміхаючись, як дурненька. Говорила дракониха, звісно те не в очі, інакше її б давно звільнили. Але підслухувати у Саші виходило майстерно, навіть коли вона того не хотіла. — Подумати про щось простіше.

Старшоосвітня школа імені Нечайло була мрією, хоч і мала купу своїх недоліків. Але чи є хоч одна старша школа без них? Та жодної. Особливо коли вона не спільна, а напрямкова. Ось школа Нечайло була спрямована на математику-фізику, інженерію, в тому числі і віртуальну, і космос. А те, що в той же час в керівництві купа ледь не релігійних фанатиків, а основний спонсор армійці, то таке. З ким не буває? Та й не сині феї і інші філологи з філософами мають таке спонсорувати. Яка їм взагалі справа до точних наук?

— Ху-у-у-у, — видихнула дівчина. Перший день, як не як. Ні, не занять, а поселення в гуртожитку. Сашині речі почтові автомати вже доставили і в потрібну кімнату перемістили. А вона приїхала з невеликою сумкою на плечі і хорошим настроєм. — Корпус чотири, корпус чотири, — пробурмотіла, вдивляючись в мерехтливі цифри на будинках. Діставати вірт-окуляри, з допомогою котрих те все роздивитися значно простіше, враховуючи місцеву заборону на вірт-офлайнові структури, було просто ліньки. Та й видно непогано, хоч і день. — Корпус чотири.

Дівчина повернула на потрібну доріжку і продовжила шлях, знову з підскоком. Бо настрій чудовий. І перехожих нема. Мабуть як приїхали, так відразу втекли в місто шукати розваг, поки ще можна. Аж самій втекти захотілося.

Корпус її зустрів скляними дверима, котрі відчинилися автоматично, зчитавши обличчя. Схема з номерами кімнат і маршрутами до них висіла майже біля входу, дівчина сумлінно її зберегла в літтопі і повернула в коридор. Треба ж на ту кімнату хоча б подивитися, перш ніж відправлятися на пошуки пригод, правильно? І зайшла вона досить далеко. Можливо навіть заблукала трішки, бо не пам’ятала щоб на шляху до її кімнати мав бути такий дивний коридор, без вікон, дверей, зате з купою поворотів то туди, то сюди. І вона майже звернулася до схеми, щоб вивела, як почула голоси. Чоловічі. І по дурості вирішила спитати шлях, може з кимось приємним познайомиться. Тому пішла вперед.

— Який ти мені дід? — з неприязню і надто голосно спитав один з чоловіків. — Я тебе вперше бачу.

— Твоя мати…

— Не лізь до мами. Викреслив її зі свого життя, так котись собі далі. Але ж тобі здалося того мало і ти став зі всіх сил псувати життя їй. І тобі жодної справи не було до того, як це відіб’ється на маленькій дитині. Потішив самолюбство? Тепер відвали.

— Якби вона перепросила…

— За мого батька. Господи, ну що за дебіл.

— Це твій батько зіпсував все, вліз, задурив голову дівчині. Та його родичі…

— До речі, здібності по розрахунках у мене якраз від його родичів. Моя прабабуся шикарно карти рахує, та, котра шоу-маг. І ті свої фокуси сама придумує. Там знаєш скільки там інженерії? Хоча звідки тобі знати, ти ж думаєш, що то дурня.

— Перестань мене збивати, —  підвищив голос дід. — Я хочу з тобою порозумітися.

— Я не хочу розумітися з козлом, котрий викинув з дому вагітну дочку, а потім старанно і послідовно знищив для неї всі можливості довчитися.

— Вона повинна була зрозуміти і повернутися!

— Впасти на коліна, перепросити, признати власну ницість і віддати мене на усиновлення, бо батько не з тієї сім’ї.

— Ти нічого не розумієш. Це вона не хотіла нашого спілкування. Та я навіть не знав в якому вона стані. Ще опікуна тобі обрала мов мені на зло.

— В мене чудовий опікун, про якого ти нічогісінько не знаєш. Відчепись нарешті. Бо я не гордий. Я можу подати позов за переслідування. Це мамі ти батько, мені ти ніхто і я не дозволю псувати моє життя якомусь старому козлу, котрий раптом зрозумів, що залишився зовсім один. Відвали.

Сашка, якщо чесно, заслухалась. Навіть не зрозуміла, що зупинилася і стоїть. Он які пристрасті в декого в сім’ї бушують. Не то що в неї. Ім’я дитині вибрати не змогли, вписали відразу два в картку. І навіть не посварилися.

Швиденько втекти назад по коридору вона просто не здогадалась. Тому, коли з-за повороту вискочив високий блондин, вона так і стояла, мов в надії іще щось почути. А він думав про що завгодно, тільки не про те, що хоч іноді потрібно дивитися куди іде. І на Сашку він наштовхнувся так, що вони разом відлетіли до стіни і коло неї впали.

— Чорт! — гаркнув хлопець. Дуже спритно встав, підняв Сашку на ноги, схопивши за руку і смикнувши на себе. — Все добре?

— Ага, — відповіла вона, лупаючи на хлопця очима, як та лялька. Бо хлопець був навіть не гарний. Він був ходяча харизма, як говорила старша сестра. А тут вона, маленька, тоненька, стрижена під каре, що робило її дивно схожою на двічі прабабусю кореянку. Ну, зазвичай такі хлопці навіть не дивилися в її бік. — А з тобою? — обережно спитала Саша, відчуваючи як зрадливо губи розтягуються в ідіотській усмішці. — Може допомога треба?

— Господи, — хлопець зарився пальцями в волосся, руйнуючи залишки зачіски, хоча й такий бардак на голові йому на диво личив. — Не звертай уваги. Та й взагалі, не лізь не в свої справи, малявка. Той козел ще може вирішити, що ти щось проти нього маєш. А він геть неадекватний.