Глава 6

Прямую у бік ліфта і думаю, з якого ж то поверху почати свої пошуки. Але, чорт забирай, якщо почну зараз бігати поверхами, то у потрібний кабінет потраплю аж ввечері, їй-богу. Тому вирішую йти напролом  –  запитаю у якогось працівника, як потрапити у кабінет президента компанії, от і все. 

Поки розмірковую над своїми діями, мені назустріч якраз прямує ефектна білявка з теками у руках. Зрозумівши, що це мій шанс дізнатись потрібну інформацію, просто-таки кидаюсь їй назустріч. 

 –  Вибачте, будь ласка,  –  білявка здіймає на мене свій погляд.  –  Не підкажете, де я можу знайти кабінет генерального директора?

 –  Дівчино, взагалі-то, просто перед вашим носом висить список, які кабінети на якому поверсі. Невже так важко підвести очі?  –  фиркає ця мадама, а я розумію, що каші з нею не звариш. 

Білявка окидає мене незадоволеним поглядом і йде геть. Я ж на прощання кидаю їй сухе “дякую” і кручу головою у напрямку того заповітного стенда. 

Все-таки Бог змилувався наді мною, і довго шукати не довелося, тому що прямо зараз бачу поруч з ліфтом списки, де розписано, що і на якому поверсі знаходиться. Ну, половина справи зроблено!

Так, кабінет генерального на останньому поверсі. І чому я не здивована? Була б я босом, то теж хотіла б зависати на рівні хмар і з висоти пташиного польоту розглядати краєвид за скляним панорамним вікном. 

Набираючи у легені якомога більше повітря і натягнувши милу усмішку, натискаю кнопку виклику ліфта і чекаю, коли заповітні двері відчиняться і відвезуть мене у нове, краще життя. Минає хвилина, і скляні стулки роз’їжджаються по обидва боки, і я впевненим кроком ступаю всередину. 

Серце тріпоче об груди, коли виходжу на останньому поверсі та шукаю табличку на дверях з назвою “Генеральний директор”. Моя впевненість, яка була ще кілька хвилин тому, розвіялась, а на зміну їй прийшов страх. А що, як мій план з тріскотом провалиться? Ні, Еріко, перестань, ти досягнеш своєї мети. 

Відкинувши з голови гнітючі думки, опановую себе і мало не підстрибую від радості, коли нарешті знаходжу заповітні двері з написом “Зарицький Д.М.  –  генеральний директор”. Тричі стукаю по скляних затемнених дверях, смикаю за ручку і тягну на себе. 

Заходжу у просторий кабінет, виконаний у сірих тонах і з панорамними вікнами від стелі до землі. Саме біля тих вікон помічаю чоловіка, який переглядає якісь папери. 

 –  Добрий день, я на співбесіду,  –  вимовляю наймилішим голосочком, на який тільки здатна.  –  Від Антона,  –  додаю. 

Чоловік розвертається до мене, і я зустрічаюсь поглядом зі знайомими карими очима. Чорт забирай! Це що за глузування долі?! Перед собою я бачу того самого індика, з яким вчора стикнулась на дорозі. Ні, я точно сплю, от зараз протру очі, і це марево зникне. 

Кліпаю кілька разів очима, але нічого так і не відбувається. переді мною стоїть той самий Данило, який попустив мене нижче плінтуса. Оце справи, нічого не скажеш!

Здається, і цей Зарицький, чи як там його, мене також згадав, бо так і стоїть на місці, не поворухнувшись. Минає кілька секунд, і ми обоє відмираємо. Чоловік криво усміхається і робить крок до мене. 

Звісно, я не дурненька, розумію, що він зараз викине мене зі свого офісу як непотріб і вилечу я як пробка від шампанського. Тому вирішую йти ва-банк: бути милою, слухняною дівчинкою, яка зрозуміла свої помилки й тепер буде просто шовковою. Ну а про вчорашній інцидент забудемо, все ж таки зараз ми в офісі, а не на дорозі. 

 –  Оце так зустріч!  –  вигукує і з задоволеною усмішкою прямує до мене.  –  Ти ба, друга зустріч за добу, треба ж так. То якими вітрами сюди занесло?  –  знущається. Він же прекрасно чув, як я казала, що на співбесіду від Антона. Ну що ж, запхну свою гордість куди подалі та повторю ще раз. Персонально для нього. 

 –  Я на співбесіду,  –  прочищаю горло.  –  Мене до вас Антон відправив. 

 –  Ти зараз серйозно?  –  починає голосно сміятися, а мені це вже не подобається.  –  Ти справді така наївна, чи просто дурненьку вмикаєш?

 –  Не розумію, про що ви!  –  ну, так, тут я згодна з цим Данилом  –  я увімкнула дурненьку. 

 –  Не розумієш?  –  запитально вигинає брову і ледь не давиться сміхом.  –  Реально думаєш, що зможеш працювати у моїй компанії?

 –  Послухай…те, те, що сталося між нами вчора  –  уже сталося. У повсякденному житті ми можемо ненавидіти одне одного до втрати пульсу, але не варто змішувати особисте життя з роботою. Фахівець з мене чудовий, тому пропоную на час роботи забути про вчорашній інцидент,  –  Господи, брешу і не червонію.

 –  Як цікаво,  –  задоволено усміхається чоловік, а в мене ледь пар з вух не йде. Відчуваю, що вже злюсь й ось-ось  –  і почну скрипіти зубами. Піднесений настрій миттєво падає нижче плінтуса, але я стараюся триматися з усіх сил  –  не можна зараз виглядати перед ним слабкою. У жодному разі, Еріко!

 –  Що саме?  –  намагаюсь вичавити з себе усмішку, але виходить жахливо. Терпіння, Еріко! Згадуй уроки медитації, які ти так ненавиділа. Він просто випробовує твоє терпіння, от і все. Цей, як воно називається, перевіряє на профпридатність, от.

 –  Ти у моєму кабінеті. Дуже цікаво виглядає,  –  засовує руки у кишені штанів і вкотре “дарує” зухвалу усмішку.  –  Я правильно зрозумів, ти на роботу влаштовуватись прийшла?  –  от же нестерпний! Мені аж захотілось пройтись своїм ідеальним манікюром по його нереально вродливій мордочці, просто сил стримуватись немає! І якщо він так продовжить, то рано чи пізно таке дійство точно відбудеться.  Я ж тут з усіх сил намагаюсь бути хорошою дівчинкою, навіть не послала його ще, а він ось так поводиться!