Глава 4

Сьогодні не день, а казка просто! Куди не повернусь  –  пригода на свою ду… п’яту точку! Хто там хоче навчити мене гарних манер? Мені здається, зараз ми ще позмагаємось, хто кращий вчитель. 

Коли цей Ромео назвав мене крихіткою, мене аж пересмикнуло. Не знаю звідки, але беруться сили, і я відштовхую його від себе якомога далі. Та й так відштовхую, що чоловік відлітає від мене метрів на два. Ну нічого так удар у мене поставлений. Ух, хто молодець? Я молодець! Маршрутка вибухає обуренням і коронним: “Ах”. А ще чую, як хтось обізвав мене ненормальною. Це я-то ненормальна?

–  Що відбувається?  –  кричить водій, зупинивши маршрутку посеред дороги. 

–  Нічого,  –  ховаю руки за спину і похитуюсь вперед-назад.  –  Усе чудово, просто трохи подуріли.  –  Начіплюю на обличчя найпривітнішу усмішку, на яку тільки здатна. 

–  Це ви називаєте “подуріли”?  –  вибухає водій. О, ще один пришелепкуватий. Я ж на його крики тільки закочую очі.  –  Проїзд оплатила?  –  здається, це до мене. 

–  Не зрозуміла. 

–  Чого ти не зрозуміла. Кажу проїзд оплачуй,  –  фиркає, а мені вкотре хочеться закотити очі. Ну от що за мужики зараз пішли. Куди не глянь  –  козляча дупа. 

–  Ах, так, хвилинку.

Оминаю свого горе-Ромео і прямую до кабіни водія. Дістаю з сумочки сотку і простягаю йому. 

–  Готівки не беремо. 

–  Т… тобто?  –  щось я нічого не розумію. А як тоді за проїзд платити?  –  ну, ну або я тупа, або лижі не їдуть. 

–  Електронним квитком,  –  фиркає водій.  –  Або плати, або вимітайся. 

–  Але у мене немає електронного квитка,  –  розгублено відповідаю.  –  Може…

Але договорити та владнати ситуацію мені, звісно ж, ніхто не дозволив. Уже за дві хвилини я вилетіла з маршрутки, як пробка від шампанського. Від болю та образи знову сльози виступають на очах. От завжди у мене так: хочеш бути сильною і незалежною, а тобі все псують. 

Так, визнаю, характер у мене не цукор, може, той водій і розізлився на мене через клятого Ромео, але й мене можна зрозуміти. Я захищала свою честь! Ніхто за мене не заступився! І те, що я поводжуся так  –  це моя своєрідна захисна реакція, бар’єр. Насправді ж всередині я маленька беззахисна дівчинка, яка хоче пригорнутися до міцного плеча, яке її захищатиме. 

Усе, хвилина рюмсання минула, час опанувати себе. Цьому жорстокому світу у жодному разі не можна показувати свої слабкості, інакше зжеруть і навіть кісточками не вдавляться. 

Гордо піднявши голову, озираюся по різні боки, де взагалі знаходжуся. Ех, таки від’їхали ми недалеко. Доведеться тепер знову шукати способи, як дістатись до Єви. 

Плюнувши на все,  дістаю з сумочки телефон і через додаток викликаю таксі. Біс із ними, тими грошима. Власне життя і здоров’я важливіше. 

Автомобіль таксі приїжджає буквально через п’ять хвилин. Сівши у теплий і комфортний салон, від задоволення хочеться замуркотіти. Навіть очі прикриваю, настільки мені зараз добре. 

Уже через п’ятнадцять хвилин машина зупиняється під під’їздом Єви. Розплачуюсь з таксистом і вже збираюся відчинити двері під’їзду, як раптом згадую, що… до Єви ж я, чорт забирай, не зателефонувала! Геть замоталась з сьогоднішніми розбірками! Вона ж десь з Антончиком час проводить! Оце курячі мізки! Ну от що сьогодні за день?

Від абсурдності цієї ситуації хочеться сісти на лавку і поплакати. Чорт забирай, я реально якась не пристосована до життя на цій планеті…

Розумію, що своїми сльозами горю не допоможеш, тому все ж таки набираю номер Єви. Слухавку подруга підіймає одразу, що не може не радувати. 

–  Слухаю, люба,  –  чую по той бік. 

–  Є-є-єво,  –  ну все, моя пластинка завелась. 

–  Ти що, плачеш?  –  киваю, ніби вона може мене бачити, і витираю сльози. Ну не ідіотка?

–  Я під твоїм під’їздом,  –  схлипую.  –  Пробач, забула, що ти з Антоном.  –  знову схлип. 

–  Перестань, люба,  –  заспокоює мене дівчина.  –  Ми буквально десять хвилин тому повернулися, підіймайся до мене. 

–  Справді?  –  ух ти, я аж плакати перестала. 

–  Справді, справді. Давай, чекаю. 

На радостях підстрибую з лавки та кидаюсь знову ж таки до вхідних дверей, але мій погляд чіпляється за вивіску магазину, де продають алкогольні напої. Ну що ж, здається мені, це знак. Швидко забігаю туди та купую наше улюблене вино. 

Уже через десять хвилин ліфт зупиняється на поверсі Єви, і ми, тобто я і пляшка червоного напівсолодкого, дзвонимо у дзвінок. Довго чекати не доводиться, тому що вже кілька секунд двері відчиняються просто перед моїм носом. Не чекаючи запрошення, запихаю подрузі у руки пляшку і проходжу всередину. 

–  Еріко, люба…

–  Боже, Єво, якби ти тільки знала, яких мук і страждань мені коштувала поїздка до тебе,  –  ловлю на собі зацікавлений і навіть трохи наляканий погляд подруги та знімаю взуття, яке вже остогидло мені за сьогодні. 

Єва мовчить, але я бачу сотню німих запитань на її обличчі. Воно просто-таки кричить, щоб я просто з порогу почала розповідати про свої пригоди, але коридор  –  це зовсім не те місце, яке підходить для наших відвертих розмов.