Глава 3

Таке відчуття, ніби я просто зараз знаходжусь між двох вогнів. Двоє чоловіків просто стоять і метають блискавки, а я… просто глядач. 

Цікаво, але мушу зауважити те, що цей Данилко тримається молодцем. Такий зібраний, наче щодня зустрічається з людьми, типу мого татка. Голова задерта догори, погляд впевнений, а на обличчі грає ледь помітна задоволена усмішка. У-у-у, здається, хтось вже почувається королем і переможцем ситуації. Але хто високо літає, той низько падає, і ти спустишся, Даниле, мій тато ще й не таких обламував. Він далеко не остання людина у місті, але попри це залишається чистим… Від криміналу, звісно!

–  У чому проблема, Даниле?  –  спокійно запитує батько, а я просто шкірюсь.  Так, це мій татко! Чоловік же дивиться так, ніби йому байдуже на все те, що відбувається. І знову цей переможний блиск в очах. 

–  Я хотів вирішити все з вашою…  –  Данило кидає незрозумілий погляд у мій бік. І чого вилупився?  –  донечкою! Але вона вирішила, що краще мені все вирішувати з вами,  –  задоволено промовляє цей індик. Що він верзе? Та я остання, хто хотів, аби мій татко приїжджав! От телепко! Вирішив пограти на моїх нервах?

–  Моя донька не телефонувала б без потреби. Сподіваюсь, ваше спілкування було на гідному рівні, інакше розмова буде зовсім іншою,  –  та-а-ак! Татко хоч і серйозний, але мене в образу не дасть. Ура, здається ми міняємося місцями й на п’єдестал скоро піднімусь я.  

–  Звісно. 

–  Тоді не розумію: у чому проблема?

–  Я вже казав вашій доньці та скажу вам. Річ у тім, що вона протаранила мою автівку, а коли я хотів розібратися тихо й мирно, то вона почала переді мною кричати, який у неї татко і що він мене у порох зітре. 

А ось це несподівано… Брюнет карбує кожне слово так впевнено, а мій запал потроху згасає. А згасає він через те, що я спостерігаю за реакцією батька, і вона мені не подобається. Бачу, як зводяться його брови до перенісся, як темніють очі, а вухами ледь пар не йде. Здається, я переоцінила ситуацію, а цей Данило залишився у виграші. 

–  Це правда?  –  питає тато, обернувшись до мене. 

–  Тату, я…  –  намагаюсь виправдатись, але мене нахабно перебивають. 

–  Я поставив запитання, Еріко!  –  гиркає.  –  Те, що щойно сказав цей чоловік  –  правда?

Я опускаю погляд донизу і кілька секунд мовчу. Уже хочу відкрити рот і відповісти, але тато вкотре робить все за мене. 

–  Проси вибачення,  –  холодний і беземоційний наказ. 

–  Що?! –  здивовано випалюю і переводжу погляд на індика. Здається, його самооцінка і задоволеність злетіли вище хмар в той час, коли я повільно падаю до землі…  –  Але, тату, –  намагаюсь достукатись до нього, але він непохитний. 

–  Я сказав проси вибачення! І потім ми з тобою поговоримо. 

Розуміючи, що іншого виходу у мене просто немає, набираю у легені якомога більше повітря і повертаюсь корпусом до тепер уже знайомого. 

–  Вибачте… будь ласка,  –  ледве вичавлюю з себе і відчуваю, як на очі навертаються сльози. 

Від тієї Еріки, якою я була ще кілька хвилин тому, не залишилося й сліду. Вислів “Хто високо літає, той низько падає”, на жаль, припав саме на мене. А від розуміння, що рідний тато, який має бути завжди на моєму боці, хоч би що я не зробила, отак нещадно вчиняє зі мною. 

Так, я не ідеальна донька. Так, я часто потрапляю у неприємні ситуації. Я незграба, не вмію заробляти до пуття гроші, ніколи не працювала, але хіба це так важливо? Чому я не відчуваю тієї батьківської любові? Чому все життя мушу просто-таки вигризати слова похвали від тата. 

Від образи до горла підступає клубок, а сльози таки виступають на очах. Опускаю голову, щоб ніхто їх не бачив, особливо незнайомець, і мовчу. Слів у мене більше немає.

–  Чудово,  –  подає голос татко.  –  Даниле, я відшкодую вам кошти на ремонт автомобіля. Ось, –  простягає свою візитку, –  надішліть номер рахунку на електронну пошту, вказану тут. 

–  Добре,  –  погоджується брюнет.  –  Але у мене буде до вас ще одне прохання. 

–  Яке?  –  дивується тато. 

–  Наступного разу тримайте свою доньку біля себе, щоб не кидалася на людей. Або навчіть її манер, зрештою. 

А ось це був удар нижче пояса…

–  Ми розберемось,  –  відповідає тато і хапає мене за руку.  –  До побачення, Даниле. Сподіваюсь, ми владнаємо це питання без зайвого розголосу. 

Брюнет киває і, не забувши кинути в мій бік задоволений погляд, сідає у свою Audi та їде геть. Мене просто розриває від злості. Як таке взагалі могло статись? 

Татко ж в цей час відпускає мою руку і повністю повертається у мій бік. 

–  А тепер з тобою розберемося!  –  гиркає.  –  Ти що витворяєш? Геть з глузду з’їхала?! Еріко, тобі двадцять два, а таке відчуття, що досі в школу ходиш!  –  кричить.  –  Скільки я вже буду покривати твою незграбність і невміння пристосуватися до цього світу?  –  його очі просто метають блискавки. Хіба я настільки погана донька, що мене можна виховувати посеред вулиці? Та і яке, чорт забирай, виховання у двадцять два роки?!

–  Тату…  –  шепочу. Кожне його слово батогом б’є мені по серцю, від чого воно кровоточить.