Глава 2

Час йде на секунди, а я так і стою, просто знищуючи цього індика поглядом. От якби могла спопелити його просто зараз – не задумуючись це зробила б! Якщо зателефоную до татка, то мені точно гайка буде, тут без варіантів, але якщо дам цьому задаваці викликати поліцію, то… Однаково від батька прилетить. 

Дідько, та я в програші у будь-якому випадку залишусь. Краще вже сама зізнаюсь таткові та все поясню, аніж це робитиме поліція. І от де набратись сил та сміливості, щоб це зробити?

– Ви вибрали далеко не той варіант розвитку подій, який би допоміг мирно розійтись, – востаннє попереджаю його, все-таки сподіваючись на те, що цей красень змилується. Як там кажуть? Горить сарай, гори й хата. Ну то от, це якраз про мене! Але, судячи з задоволеної фізіономії цього індика, його лише веселять мої безглузді спроби. 

А не пішов би він лісом, га? Ти бач, який розпещений хлопчик. Все, не буду я перед ним розпинатись більше. Хоче розмови з татком – ну то я йому її влаштую. Так, розумію усі наслідки такого вчинку, але от в одному я впевнена на всі сто відсотків: мій тато точне не сваритиме і не відчитуватиме мене перед винуватцем цієї пригоди. Так, вдома потім вислухаю, ще й добряче по голові отримаю, але принижувати мене він не дасть. Любить мене надто, як і я його. У цьому житті нас лише двоє, тому й тримаємось так одне за одного.

– Ви так жалюгідно виглядаєте, що я взагалі починаю сумніватись в тому, що ваш батько щось може, – глузливо заявляє незнайомець. – Напевно, краще я таки викличу поліцію і не буду спостерігати за цією виставою, – він моментально змінюється на обличчі. Від тієї задоволеної мордочки не залишається ні каплі. Тепер же чоловік метає блискавки.

– Якщо вже ви так сильно бажаєте цього знайомства, тоді без проблем. Зачекайте хвилинку, телефон у машині залишився, – намагаюсь приборкати свої емоції та вичавлюю безглузду усмішку, але вдається так собі. Ну нічого, зараз я йому покажу, де раки зимують. Аби тільки тато не підвів. Решта – розберусь. 

Прямуючи до автомобіля, я прокручую наш діалог з татом сотні раз, і це за тридцять секунд. Особистий рекорд! 

У мене навіть проскакує думка в голові, що просто застрибнути в авто і забратись геть звідси. Але ні, Еріко! Ти й не таких ламала. Цей хлопчик нічим не відрізняється від інших! 

Ну так, заспокоюй себе цим. Наївна!

Переводжу подих і відчиняю дверцята автомобіля. Тремтячими руками дістаю телефон і переводжу погляд на того індика. Який діловий! Руки в кишенях, сперся боком на авто і шкіриться, щоб його качка копнула. Ну треба ж було так влипнути? Мало мені пригод хіба було?

Але! Я точно зітру цю усмішку з його обличчя. От всіма можливими способами це зроблю. Якщо батько не допоможе, то фізична сила завжди в моді!

Набираю номер татка і секунд двадцять просто слухаю довгі гудки. З’являється надія, що тато просто зайнятий, але ж ні! Тільки-но така думка пролітає у моїй голові, як по той бік слухавки чую його голос. Все! Припливли!

– Привіт, татку, – промовляю це та якомога ширше усміхаюсь, наче він може побачити моє обличчя через дзвінок. 

– Привіт, доню. Що вже цього разу? – одразу запитує тато. Ну, звісно, хіба може Еріка подзвонити так просто? Та ніколи в житті! Лише тоді, коли проблеми і їх потрібно розв’язувати.

– Наче я телефоную тільки тоді, коли потрапляю в якісь неприємності, – фиркаю і закочую очі. Але усмішку ще тримаю, за мною ж дивиться спостерігач. 

Якщо бути відвертою, то мене трохи ображає така думка про мене ж саму. Хіба я не заслуговую більш поважного ставлення? Ну так, я, звісно ж, ще та заноза і вигадниця, неприємні ситуації до мене так і липнуть, але все, що я не роблю, робиться лише во благо іншим. Хіба можу я вчинити щось недобре навмисне? Можу тільки в тому випадку, якщо потрапляю в біду через пихатих індиків!

– Ближче до суті, донечко, – каже, наголошуючи на останньому слові. Батько злиться, отже, я його відволікаю. Гаразд, час показати свої акторські здібності на відмінно! Не дарма ж колись у шкільному театрі Офелію грала і свідомість втрачала. 

– Татку-у-у, – починаю скиглити, наче мені це якось допоможе. – Я потрапила в невеличку дорожню пригоду.

– Судячи з того, що телефонуєш, то ти жива, а це вже добре, – зітхає. Впевнена, що він вже починає закипати, як той чайник, але стримує себе з останніх сил. – Говорю з тобою, а не з поліцією, отже, всі живі. То в чому проблема? – по голосу чую, що батько вже злиться, але поки що не кричить. Цікаво. – Гаразд, підемо іншим шляхом. Наскільки великі проблеми? – а ось це мені вже подобається. Краще відразу до діла, а не просто так ляси точити. Ух, здається, мене зрозуміли з півслова. Ну, майже!

– Нічого серйозно, просто дехто не вміє водити, – фиркаю і кидаю погляд у бік чоловіка попереду. Стоїть у тій же позі, гад, і уїдливо усміхається. – Різко загальмував, от я й влетіла у зад. Ти ж знаєш, що я прекрасний водій. Такий конфуз у мене вперше, – починаю тараторити, аби лише він допоміг. Ну не хочу я з поліцією вирішувати це все. Навіщо мені зайві турботи? І так життя казкою не здається. Краще зараз все вирішити та зі спокійною душею поїхати далі у своїх справах. 

– Коли ти вже нарешті подорослішаєш? Я до кінця життя повинен розв'язувати твої проблеми? – його дратує вся ситуація, я просто всім своїм нутром відчуваю це. 

Та що казати, навіть мене це все дратує! От Єва! Ну вже вгодила, подруга! Якби не її Антончик, то нічого б не сталось. Ну от, знову я знайшла грушу для биття. Ну а що? Я ж не винна, що вона проміняла мене на якогось слимака. Саме через це я й поверталась додому.