Розділ 12. Один на двох

— Ти у своєму розумі?!

— Абсолютно, — спокійно відповів на крик батька.

— А я так не думаю! — продовжував він, крокуючи кабінетом. Час від часу нервово потирав то чоло, то потилицю, а іноді взагалі дивився на мене скаженим поглядом. — Ти не можеш приймати такі рішення…

— Не порадившись з вами? — скривився я, розвівши руками. — Батьку, а може, я сам прийматиму рішення щодо жінок з якими спатиму і з якими одружуватимусь? Чи ви й від цієї мене відмовлятимете? Чим цього разу?

Відчував, що я починав нервувати, хоча завжди намагався стримуватися в розмові з ним, але тепер це було важко. Бо розумів, що їм не сподобалася й Кірстен? 

— Скільки ви знайомі, Іваре? — роздратовано запитав батько, проігнорувавши мої запитання. — Рік? Чи, може, ваші стосунки, як ти це називаєш, можна виміряти місяцями? Ні? Тиждень, два… І все? І гайда одружуватись? Іваре… — зітхнувши додав спокійніше, підходячи до мене. — Я не бажаю тобі зла, сину. Але ти мало знаєш про неї… Те що ви спите разом — не означає, що час одружуватись.

Хотів було взяти мене за плечі, але я вперто відступив від нього.

— Я кохаю її, батьку…

— А вона тебе? — не дав договорити, але його слова підступно завдали удару десь у груди.

— І вона мене. 

А сам же ж не знав, кого більше хотів переконати в цьому: батька чи себе. Розумів, що ми не про кохання розмовляли з Кірстен ночами, але відчував його, яким би тюхтієм я не виглядав при цьому. Для мене не лише тіло і плотські втіхи мали значення, а я й собі хотів сім’ю, як в моїх батьків. Я був впевнений в почуттях Кірстен, вірив їй, які б сумніви батько не намагався посіяти в мені.

— Весілля буде. Не приймете цього, то почати нове життя я зможу і без вас.

Не чекаючи на відповідь, я розвернувся і пішов геть. Роздратований і розгублений, бо не отримав схвалення, на яке я так сподівався. Наївно оповив себе надією, що тепер вони вже точно готові відпустити мене від себе. Коли я повернувся до гостей, вишукував серед натовпу Кірстен, але замість неї натрапив на офіціанта, в якого вихопив ще один келих з напоєм. Миттю випив його вміст, але Кірстен ніде не бачив. Перепинив Яна, безцеремонно вхопивши його за лікоть.

— Бачив Кірстен?

— Та ніби десь була тут… — досить невпевнено відповів він, оглянувшись. Але потім стривожено поглянув на мене. — Ти в нормі?

Кивнувши, я пішов на пошуки коханої. Послабивши краватку, я на ходу розстібав верхні ґудзики, потребуючи повітря, якого здавалося замало. Оминувши ще кількох гостей, я побачив улюблені локони, а поряд маму. Здалася спантеличеною, але зараз було байдуже. Не сказавши жодного слова, я вхопив Кірстен за руку й потягнув за собою. Вона мовчки слідувала за мною, мабуть, і їй було незвично бачити мене таким роздратованим. Хоча хтозна, яким мене зараз бачили люди навколо, але серце калатало так, що ладен був вибухнути. Боявся хіба що не завдати болю своїй дівчині. Ні, нареченій.

Навіть коли я сів за кермо, Кірстен мовчала. На щастя. Завівши двигун, я рушив на північ. Якнайдалі від цього місця. Так, можливо зараз я знову поводився, як вередливий хлопчак, якого раптом недолюбили батьки, але я чекав від них підтримки. Хоч раз в житті! Але й цього разу марно… Дорогою декілька разів задзвонив мобільний, який я злісно відкинув у сторону. 

— Іваре… — обережно почала Кірстен, поставивши свою руку на мою. — Будь ласка, спинись.

Насправді я не хотів, але зробив як просила, різко натиснувши на гальма. Мовчки дивився перед собою якусь мить, а потім втомлено видихнув і опустив голову на руки, складені на кермі. Згодом почув невпевнений дотик до свого плеча.

— Вони зрозуміють і приймуть твій вибір…

— Ти занадто добра, тому й хочеш в це вірити…

— Ні, Іваре, — впевненіше перебила мене, відсовуючи від керма, щоб подивився на неї. Взяла моє обличчя у свої долоньки і якийсь час заглядала в мої очі. — Вони тебе люблять тому й хвилюються. Адже їхній син прийняв таке важливе рішення, гідне чоловіка…

— Я кохаю тебе, Кірстен. 

Мої слова на якусь мить збентежили її, але зовсім скоро Кірстен провела долонькою по моїй щоці, ніжно всміхнувшись.

— І я тебе…

Цього мені бракувало. Заглушивши двигун, я підхопив дівчину й всадив верхи на себе, неймовірно радіючи короткій та відвертій сукні. Хоча насправді було байдуже, бо тепер вона не потрібна була Кірстен. Все стало неважливим. Мало лише значення те, що ми кохали один одного, і байдуже, що казатимуть про неможливість цих почуттів за такий короткий час. Не слухатиму. Віритиму лише голосу всередині мене і коханому подиху, яким тепер дихав і я.

А задля потрібного ефекту від мого задуму, запрошую до паралельної книги Софії Вітерець: