Розділ 8. Тільки прийди

Вранці перед нарадою в нас із батьком відбулася досить неприємна розмова. Подробиці волів би не згадувати, але частково було неприємно чути від нього про все те невдоволення, що накопичилося в ньому останніми моїми витівками. Якщо школу поліції він сприйняв відносно стримано, то після мого загулу я геть не впізнавав його. Втім, як і казав, що на місяць така напруга мені гарантована. Тому витримав й цей шквал невдоволення. Принаймні доки рука остаточно не загоїться і я зможу повернутися у відділок. 

Цього разу навіть дідусь був малослівним. І річ навіть не в його віці, щоб не бажання зараз сперечатися списати на тиск чи ще щось. Йому було лише 75 і мало хто в такі роки починав свої ранки з пробіжки. Тому це не той випадок. Більше схилявся до того, що він все ж сподівався, що батьківський тиск на мене, таки змусить мене стати саме на бік дідуся. В подібні моменти я почувався м’ячиком для пінг-понгу. Чи подобалося це мені? Ніскільки. Але був зобов’язаний обом тим, ким я був.

Сьогоднішньою зустріччю із французами батько був задоволений. Не стільки результатом, який був незмінним, як тим, що я був присутнім. Батько прагнув відкрити декілька готелів на півдні Європи, а зв’язки маминої родини дозволили почати втілювати задумане саме з Франції. 

На щастя, залишок дня ми з батьком не сперечалися. Щоправда, мій намір не ночувати вдома усі сприйняли зі здивуванням на обличчях. Хіба що Амелі відкрито проявила своє невдоволення, схрестивши перед собою руки.

— Знову? — пробурмотіла слідом вона.

— Вибач, сонечко, але є деякі речі…

— Дівчата, Іваре! — вигукнула досить по-дорослому, але одразу ж стишила голос і подалась вперед. — Мені шість, а не три…

— Звісно, моя люба, ти вже доросла і все розумієш… Але хоч ти мене підтримай.

Я зиркнув на маму, яка досі з підозрою дивилася на мене. Вона була впевнена, що я маю консультуватися з нею щодо своїх дівчат, аби обрати найкращу. В чомусь так і хотілося робити, але мені вже не вісімнадцять, і навіть не двадцять, щоб звітувати, з ким планую спати… Звісно, їй я цього не казав, лише погоджувався з усіма її тезами, але все одно робив по-своєму.

— А що як вона назавжди забере тебе? — додала Амелі, кинувшись мені на шию. — Хто зі мною гратиметься? А хто розмовлятиме як із дорослою?

Всміхнувшись, я сильніше обійняв малу.

— Амелі, мене ж ніхто не забирає і не забере від тебе. 

— Але ж ти…

Та я притулив пальця до її вуст і прицмокнув язиком.

— Не накручуй себе, зайченя. Я обов’язково вас познайомлю.

— А якщо вона мені не сподобається? — запитала, хитро примруживши оченята.

— Сподобається.

Цьомнув її в чоло і поквапився до кімнати. Дорогою мигцем глянув на маму, яка з не меншими сумнівами дивилась на мене. На щастя, батько покинув вітальню одразу ж, аби не чути про мої походеньки. Та вони мають зрозуміти, що мені вже давно час влаштовувати своє життя не по їхнім канонам.

Привівши себе до ладу та одягнувшись майже як на свято, я ще раз оглянув свою руку і таки вирішив знехтувати правилом кількох днів. Так, плече іноді скимліло, але гірше вже не буде. Тому, спустившись вниз, я прихопив ключі від свого авто. Водночас в Еміля сьогодні з’явився раптовий вихідний. Моя ластівка вже зачекалась мене в гаражі. Лише німці могли творити такі дива у світі технологій. Еміль ретельно доглядав за моєю красунею, на якій жодної пилинки не було. Сівши в середину, чомусь поглянув на порожнє пасажирське сидіння, уявивши там Кірстен і нашу незабутню подорож… Від самих думок, тіло починало пробуджуватися, що було досить недоречно. Скрипнувши зубами, я все ж завів двигун. Ідеально збалансована робота двигуна просто тішила мій слух. Особливо, коли на трасі додав швидкості. О, це ідеальна симфонія швидкості та потужності в шістсот коняк, в поєднанні з биттям мого серця.

Дорогою заїхав за квітами, телефоном замовив вечерю на восьму в мій номер. Чомусь виникло ще й бажання купити для Кірстен якусь приємну дрібничку, тому ще зазирнув у ювелірний дім. Для каблучки ще зарано, тому спинився на браслеті зі сапфіром, який гарно пасуватиме до її очей. Почувався підлітком… Подумав би ще, що окрім пристрасті, яку пробуджувала в мені Кірстен, я ще й закохувався. 

— Ні… — пробубнів до себе, коли заїжджав на паркінг готелю.

Ближче ж до призначеної години, я не на жарт почав хвилюватись. Бо сьогодні я не на хмільну голову? Можливо, але від того хвилювання не зменшувалося. Сумнівався, що Кірстен прийде? І це можливо… Ще раз оглянув столик, який вже засервірували. Знервовано поглядав то на квіти, то на футляр на столику неподалік. Звісно ж, не забував зиркати й на годинник, кілька разів помасажувавши руку. Мабуть, таки ще ніколи не почувався настільки збентеженим невідомістю та очікуванням… 

— Тільки прийди… — прошепотів я, перевівши погляд з дверей на годинника, на якому вже була рівно восьма. 

А задля потрібного ефекту від мого задуму, запрошую до паралельної книги Софії Вітерець: