Розділ 6. Забуття

Здавалося, що ще ніколи моя голова так не нагадувала про свою наявність, як тепер. Ще не встиг розплющити очі, а вона вже розколювалася на друзки, а слідом немов хто катком намагався втиснути її в матрац… До речі… Занадто м’який, як для мого… Я вмить розплющив повіки, побачивши перед собою глянцеву білу стелю. Це не моє ліжко. Отже, я не вдома… Логічно, дурню! Та я ще й після добрячої гульні, але нічого не пам’ятав. Сонце на повну заливало кімнату і я повернув обличчя до вікна. Примружився чи то від світла, чи то від болю, що пульсував у скронях, забиваючи біль у плечі. Інтер’єр здавався знайомим. Навіть занадто…

— Та нехай-но… — вирвалося з мене зі стогоном, і одразу ж стулив міцно повіки, немов би це допомогло б прийняти реальність.

Батьки одразу дізнаються, що я ночував в одному з наших готелів, а прикривати мене перед батьком чи, тим паче перед дідом, точно ніхто не стане. Отож мені буде що слухати. Але стоп. Якщо я не ночував вдома, то я… І завмер у своїх роздумах, різко розплющивши очі. Повільно повернув голову праворуч. 

Порожньо. 

Притримуючи руку, я розгублено підвівся, сівши на ліжку. А ще й відмітивши, що я був абсолютно голим, а весь мій одяг був розкиданий по номеру, а неподалік і доказ, що я був тут не один, і вже точно ми не розмовляли… Але чому жодного спогаду? Варто зізнатися, що я вперше напився до такого забуття. Принаймні я мав би хоча б запам’ятати, чи сподобалась мені моя компанія і, що не мало важливо, чи супутниця залишилась задоволеною.

Прокляття. Батько мене точно пропалить наскрізь. 

Борючись із важкістю в голові та тілі, я відкинув ковдру в сторону і поперся до ванної. Дорогою підхопив з підлоги непотріб, викинувши у смітник, аби покоївка менше додумувала.

— Що ти мелеш, Іве? Тебе весь готель бачив… — промовив до себе вголос. 

Констатація цього факту змусила стиснути щелепи, але, на диво, я досить спокійно зачинив двері. Холодний душ так-сяк привів мене до тями, але недостатньо, бо відчуття всередині були паршивими. Я Міккелю це ще пригадаю. Впевнений, що без нього тут не обійшлося. Ян із Мортеном загнали б мене додому, але не цей…

Коли я повертався із ванни, пролунав дзвінок мого мобільного, розриваючи мої скроні. Огорнувши стегна рушником, я присів над своїми штанами діставши смартфон із кишені. Невимушено закотив очі, налаштувавшись на мораль, і прийняв виклик.

— Доброго ранку, батьку…

— Ранку?! Іваре,  друга година дня! Ти мав бути на зустрічі…

— Батьку, тихіше, будь ласка…

— Тобто тихіше, Іваре? Ти знову напився?!

— Не знову, а лише невдало відсвяткував парубоцьку вечірку Мортена… Говори трішки тихіше.

Я вже сів на підлозі, спершись на ліжко, а ноги простягнувши на килимі. Затулив долонею очі, слухаючи низку нотацій, про негідну поведінку тощо. Сперечатися зараз я не міг, та й не бажав. 

— Вибач, що підвів, — зрештою промовив я, коли палка батькова нотація все ж дала мені змогу вставити слово на свій захист.

У відповідь почув лише важке зітхання. Батько знову вагався пробачити. Звісно, я знав, що і цього разу він вибачить, але осад знову залишиться щонайменше на місяць. В обох.

— Завтра не спізнюйся, — сказав батько перед тим, як вимкнутись.

Авжеж… Втомлено відкинув голову на ліжко, сподіваючись вгамувати біль, який після напруженої розмови ще більше висвердлював мій мозок та тіло. Ще й нестерпна спрага дерла горло. Набрав ресепшн, щоб принесли чогось від клятого похмілля. Додому я не міг показуватися в такому стані. Мама ще жодного разу не бачила мене таким. Тому однозначно «ні».

Здається, на якийсь час мене вимкнуло, бо здригнувся від стуку у двері номера. Сидів так само на підлозі в одному лиш рушнику. Ігноруючи біль та нудоту, я підвівся й подався до дверей.

— Добридень, пане Берлінґ, — промовила Іда розгубившись, коли побачила мене.

Дівчина іноді підміняла матір або сестру і бачити оголеного чоловіка, мабуть, було не достатньо частим явищем в її житті, бо щоки стали багряними. Я мовчки відступив убік, щоб мала пройшла з моїм порятунком всередину. Доки вона брязкала посудом, я поквапився одягнутись. На сорочці відчув вибуховий аромат парфумів. Жіночих. А слідом промайнуло кілька епізодів із танцмайданчика… І нечіткий силует дівчини переді мною… Але тільки запах був підтвердженням її реальності.

— Ідо… — промовив вагаючись, щойно повернувся до кімнати. Дівчина, сповнена уваги, підвела на мене блакитний погляд, а я ж бо на мить підвис. Здавався знайомим, хіба що не такі яскраві… Мотнув головою і таки запитав: — Ти, часом, не бачила дівчини, яка… ем…

— З якою ви провели ніч?

Майже не знітилась.

— Саме так.

— Бачила. Дівчина просила вас не будити… — сказала вона й одразу ж закотила невдоволено очі. — Ніби без неї ніхто не знав, що вас не варто будити після гулянки. Але ви краще поїжте ось цього супу. Лукас каже, що від нього вам стане краще.

— Дякую, Ідо… Але могла б ти мені її описати?

Дівчина тепер ще дужче розгубилась. Навіть здалося, що вона мало не зойкнула від подиву.

— Нічогенько ви погуляли…