Розділ 4. Свято триває

— Перепрошую… Ми знову зіткнулись…

— Знову… 

Налетів на незнайомку я одразу ж, як увійшов всередину. Автоматично вхопив її вільною рукою, попри біль в плечі, коли дівчина вдарилася в мене. Мабуть, обидвоє розуміли, що відсутність між нами простору тривала довше, ніж треба, забираючи від нас кисень. Але жоден із нас не намагався цьому завадити. Принаймні я точно не хотів цього… Кожною клітинкою відчував тіло, притиснуте до мого. Навіть прошарки тканини між нами не завадили таким яскравим відчуттям… Або ж її парфум на мене так впливав, або ж я просто хотів…

— Мабуть, сильно болить? — почувся її голос, а одразу ж за ним дівчина спробувала відсторонитися. Досить несміливо, немов теж була не проти такої близькості. 

Тільки тепер помітив, що дівчина дивилася на мою руку.

— А це… Терпимо…

І все ж відпустив її, попри божевільну жагу впитися в спокусливі вуста із шаром яскравої помади на них. 

— Нещасний випадок? — запитала вагаючись.

— Можна й так сказати…

— Кірстен, — мало не вигукнула вона, коли знову почала утворюватися незручна пауза.

На мить глянув на простягнуту праву руку, але Кірстен вчасно виправила ситуацію, подавши ліву.

— Івар…

Знову дотик до її шкіри пробуджував в мені дикі бажання. Або ж випите досі вирувало в моїй крові.

— Іваре! — почувся знайомий голос збоку. Помітивши наші руки, Міккель розплився у задоволеній посмішці. — Ми вже подумали, що доведеться тебе у розшук подавати, а ти знайшов чарівну німфу…

Поквапившись відпустити руку дівчини, я спостерігав, як очі Міккеля наповнилися хіттю, доки він наближався до нас. Звісно ж, випив він значно більше за мене. Та я перегородив йому шлях, аби не докучав незнайомці.

— Ходімо, друже, — сказав я і взяв вільною рукою за передпліччя. — Я вже в нормі.

— А хіба не познайомиш зі своєю кралею? — запитав він, все ще пожираючи Кірстен очима.

— Гадаю, дівчина сама з тобою познайомиться, якщо забажає… Та й в неї, мабуть, своя компанія тут, яка чекає на неї… 

— Зовсім ні! — одразу ж випалила вона, підступивши до нас. — Тобто, я тут лише з подругою, а звати мене Кірстен.

Міккель розплився у задоволеній посмішці, немов щойно зірвав джекпот.

— Ще цікавіше… Кірстен. А я Міккель — радий знайомству.

Коли вона подала і йому руку для потискання, мною чомусь заволоділи ревнощі. Або ж я занадто добре знав Міккеля, який саме потягнувся поцілувати її руку. Мої зуби ледь скрипнули, що я аж смикнув його на себе. Він був ще тим ловеласом. Це не Мортен чи Ян, і навіть не я. Тому серед своїх друзів, я б ревнував лише до Міка.

— Гадаю, ви з подругою не проти приєднатися до нашої скромної вечірки? — продовжував він, а я ж бо уважно дивився на Кірстен, яка не зводила з мене очей.

— Цілком можливо…

— Я наполягаю. Ів також.

І встояти перед натиском Міккеля не вдалося ще жодній жінці. Кірстен не стала виключенням.

— Лише повідомлю їй про ваше запрошення.

Вона яскраво всміхнулася і, оминувши нас, поквапилася до дверей. Обидва аж залипни на її струнких ногах, які ледь прикривала сукня…

— Ти що коїш? — гиркнув я до друга, коли вона зникла по той бік дверей. — Ми мали просто посидіти, відсвяткувати та розійтися без пригод, Міку!

— Та облиш, Іве… Відколи це ти став таким нудним? Ну хай Мортен одружується, а ми то чому маємо стримувати себе?

Він поправив комірець своєї сорочки й теж оминув мене, прямуючи всередину. Не подобалось мені все це. Або ж насправді я казився від його поглядів на білявку. Увійшовши в зал, на вуха одразу почала тиснути музика, а мерехтливе світло дратувало око. Втім, я слідував за Міккелем на другий ярус до нашої персональної ложі, помітивши дорогою дівчат біля бару, які про щось перешіптувались, коли поглядали на нас. Звісно ж, не кожна відмовилася б піднятися туди, де місця для особливих відвідувачів. Але неабияк здивувався, коли повернувшись побачив Хейлу чомусь на коліні Мортена, а це вже точно не вкладалося в моїй голові. Хоча він теж випив достатньо, але щоб… 

— …вони старались, ти ж розумієш… — донеслися його слова, коли ми наближалися. — О, друзі, а я саме вирішив розповісти Хейлі, які ви класні. Вона свій номер відпрацювала пречудово, але ж, думаю, ніхто не буде проти, якщо вона з нами ще трохи поспілкується?

Здається, шокованим був не лише я, але й Мік. Хоча той досить швидко збадьорів, прилаштувавшись на своє місце. Я сів на своє, але погляд постійно втікав до бару, де вже не було дівчат. Двоякі відчуття промайнули всередині: ніби й зрадів, що без них вечір швидше завершиться, а ніби й розчарувався, бо бажав продовження нашої зустрічі…

— Дозволите приєднатись? — почувся голос над головою, а всередині щось ніби й перекрило доступ повітря. 

Бо вона прийшла…

А задля потрібного ефекту запрошую до паралельної книги Софії Вітерець: