34

Ледве ступивши на поріг, я буквально врізалася в стіну — кремезний чолов’яга, що стояв у дверях, ніби навмисно зайняв усе місце. Його широкі плечі перекривали будь-який вихід.

– Ви ще хто? – ледь стримуючи своє роздратування, запитала я, бо вже відчувала, що зараз буде черговий "театр".

За спиною цього гіганта стояла Лейла, вся така важлива, з виразом обличчя "зараз я тебе доб'ю". Вона дивилася на мене так, ніби тільки чекала моменту, щоб завдати фінального удару.

– Я дядько Еміра, – відрізав він, важким поглядом пронизуючи мене.

Усередині мене ніби струмом ударило. Голос його... він мені знайомий! Точно! Це той, що кричав на Еміра перед тим, як він зліг із температурою. Я відразу зрозуміла: він тут явно не для того, щоб принести квіти чи солодощі.

– А ви, власне, хто така? – його голос став холодним і дуже різким. – Що ви робите в цьому будинку?

– Я вагітна від його покійного сина, – відповіла я, піднявши підборіддя й намагаючись триматися впевнено.

– Ага... – він хитро примружився, оглядаючи мене з голови до п’ят. – І, значить, це дає вам право тут розгулювати, як господиня?

– Емір сам захотів, щоб я була тут. Він хоче, щоб я народила йому онука, – додала я, але всередині вже закрутився вихор паніки.

– І це ви так вирішили? – він насмішкувато хмикнув. – Ви, здається, не з нашої країни?

– Ну... так, але…

– Так я і думав, – перебив він, різко зітхнувши. – А на яких це ви правах тут перебуваєте? Це взагалі законно?

– Я... ну, я… – мої слова почали плутатися, а серце калатало так, що було чути його навіть у вухах.

– Дівчино, давайте документи, – твердо заявив він, витягуючи руку вперед.

Лейла стояла поруч і просто сяяла від задоволення, ніби вже уявляла, як мене викидають із палацу разом із моїми валізами.

– У мене немає з собою документів, – випалила я, роблячи крок назад.

– Чому? – Він насупився. – Може, тому що у вас із ними проблеми? Давайте не будемо гратися в хованки, а визнаємо очевидне.

– Нічого там немає проблем! – спробувала я заперечити, але мій голос звучав надто нервово.

– Точно? – Він перехрестив руки на грудях. – Ви в курсі, що, якщо у вас тут закінчився гостьовий період, це прямий шлях до депортації?

Це слово, мов ляпас, вдарило мене по обличчю.

– Що ви таке вигадуєте? – Відмахнулася я.

– Гадаєте, я жартую? – Його голос став ще жорсткішим. – Я це вам зараз влаштую.

– Ви взагалі розумієте, із ким розмовляєте? – намагалася я вирулити ситуацію.

– Розумію! – його обличчя посерйознішало. – З нахабною чужинкою, яка лізе у кожну шпарину в цьому будинку й вдає, що вона тут головна. А ми вміємо швидко вирішувати такі питання.

– Ой, тільки не треба мені ваших залякувань! – не втрималася я. – Що далі? Вивезете мене кудись у пустелю?

– А ви цього хочете? – Він повільно схилив голову набік, ніби вивчаючи мене, як здобич.

– Заспокойтеся! – втрутилася Лейла, але з її тону було зрозуміло, що вона насолоджується ситуацією. – Ми просто хочемо розібратися, хто в нашому домі є хто.

– Розібратися? – я нервово пирхнула. – Тоді давайте спочатку запитаємо самого Еміра.

– Емір зараз не в тому стані, щоб вас захищати, – огризнувся дядько. – І взагалі, може, ви його спеціально довели до такого стану, щоб узяти все під свій контроль?

– Ви з глузду з’їхали! – в мене аж запаморочилося від обурення. – Я нікому нічого не доводила!

– Покажіть документи, і все стане на свої місця, – наполягав він, і я зрозуміла, що виходу немає.

Я відчула, як холодний піт пробігся спиною. Доки вони не візьмуться за мої документи, я ще могла щось вигадати, але що сказати, коли вони зрозуміють, що термін гостьового періоду вже давно минув?

– Добре, зараз принесу, – промовила я тихо, сподіваючись, що трохи виграю часу.