32

Слава Богу, мозок прокинувся! Все стало на свої місця — це ж очевидна підстава! Оці дешеві інтриги Лейли мене не проведуть. О ні, ти не на ту напала, люба. Але ж я дурепа, тільки тепер дійшло! Та вони ж самі ту шкатулку й підкинули. Справжній цирк. А я ще до аптеки збиралася!

Розвертаюся на п’ятах, ледь не вдаряюся об кут столу, але, слава Богу, встигаю зловити рівновагу. Ключ у замку клацає, і я вже мов та муха, яка втікає від мухобійки! Це, до речі, дуже точно підмічено.

Уриваюся до своєї кімнати, швидко замикаю двері і, не гаючи часу, починаю переривати все: шухляди, полиці, постіль, навіть ті місця, де я сама б ніколи нічого не сховала. Ось вона! Шкатулка! Велика, важка, золота... Як вони сюди її затягли? І головне, навіщо?

Я застигла на хвилину, дивлячись на цю річ, яка тепер у моїх руках, як на вибухівку. Ну все, думаю, Лейла, ти переграла. Але що мені тепер робити? Сказати, що знайшла її? Винести прямо зараз і вручити охороні? А якщо мене звинуватять, що це я її вкрала? Ні, занадто ризиковано. Треба діяти інакше.

“До Еміра. Віднесу її до Еміра. Нехай сам вирішує, кому вірити,” – подумала я, але в цей момент ручка дверей почала смикатися.

– Хто там?! – вигукнула я, але голос чомусь прозвучав якось надто нервово.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшла Лейла. За нею – діти і… охоронець. І все це без жодного дозволу.

– Ага, так я і знала, – сказала Лейла з таким виглядом, наче мене застукали на місці злочину.

– Що ти знала? Що ти мені тут приперлася? Це моя кімната! – я спробувала говорити впевнено, але серце калатало, ніби я щойно пробігла марафон.

– Це тепер твоя кімната, поки що, а ось шкатулка – ні, – вона кинула погляд на скриньку, яка все ще була у мене в руках.

Охоронник нахмурився, дивлячись на мене. Я ледь стрималася, щоб не кинутися до вікна і не вистрибнути вниз, бо виглядала я справді підозріло.

– Хтось залишив її тут, – я почала швидко говорити, розуміючи, що виправдання звучить жалюгідно. – Коли я знайшла її, збиралася принести Еміру, але ось ви вже тут, правда? Як зручно.

– Ой, не треба цієї вистави, – перебила Лейла, складала руки на грудях і хитала головою, наче я була шмаркачем, який украй безнадійний.

– То, може, поясниш, як вона сюди потрапила? Бо я, здається, була з Еміром, коли ця ваша вистава почалася, – я підійшла до неї впритул, тримаючи шкатулку, ніби це доказ моєї правоти.

Лейла відступила, але тільки на півкроку.

– Ви всі чули? – сказала вона, звертаючись до охоронника і дітей. – Вона сама зізналася, що була в кімнаті Еміра, коли мала сидіти у своїй.

– І що з того? Що я мала сидіти, як ти? Гадати, як підставити інших? – я не витримала і сказала це з такою злістю, що сама здивувалася.

Охоронник кашлянув і нарешті сказав:

– Лейло, якщо скринька знайшлася, може, варто з’ясувати, як вона сюди потрапила, а не...

– Я знаю, як вона тут опинилася! – перебила його Лейла. – Це все вона!

– Може, досить цих дешевих звинувачень? – я підняла шкатулку і підняла брови. – Давай зробимо так: я віднесу це Еміру. А ти? Сиди тут і придумуй нові інтриги.

Лейла відкрила рота, але я вже проскочила повз неї і пішла до виходу. Охоронник кивнув і пішов за мною. "Тепер або пан, або пропав," – думала я, тримаючи шкатулку в руках, поки піднімалася до кімнати Еміра.

Я вибігла до кімнати Еміра, розуміючи, що все йде не так, як треба. Серце билося, як божевільне. Сподівалася побачити що  йому краще, бодай трохи, але замість цього перед дверима стояв чоловік, що більше нагадував шафу з плечима, ніж людину.

— Пропустіть мене! — крикнула я, намагаючись пробитися повз нього.

— Заборонено, — буркнув той, навіть не моргнувши.

— Що значить заборонено? Я маю зайти! Це ж Емір!

І тут, як на замовлення, до нас наближається Лейла. Її обличчя випромінювало впевненість і якусь тріумфальну злобу.

— Що ти тут влаштовуєш? — спитала вона з холодною посмішкою. — Не вистачало ще твоїх істерик.

— Лейло, що тут коїться? Чому мене не пускають до Еміра? — я вже не стримувалася. — Що ти знову замислила?