31

 Тихо наблизилася до ліжка. Він лежав, не рухаючись, обличчя бліде, дихання важке. Підійшла так близько, що могла відчути слабкий запах його парфумів, який досі тримався на шкірі. Здається, це був єдиний знак, що він усе ще Емір, а не просто тінь, якою він став через цю хворобу.

– Емір, – тихо покликала я, наче боялася розбудити не його, а весь будинок.

Він щось пробурмотів, і я нахилилася ближче, майже торкаючись вухом його губ. Нічого не зрозуміло. Слова були рвані, як шматки сну, які зникають, ледве ти намагаєшся їх втримати.

– Ну відкрий очі, будь ласка, – майже прошепотіла я. Голос мій зірвався, бо горло раптом запекло, ніби я намагалася проковтнути щось важке. – Ну пропаду я тут без тебе, любий…

І тут мене вдарило, наче холодною водою. Що я щойно сказала? Любий?! Любий?! Я різко прикрила рот рукою, щоб не ляпнути ще чогось, чого не мала права. Серце гупало так, що здавалося, його гучність могла розбудити навіть напівмертвого.

Ось чому треба бігти. Якщо зараз хтось увійде й побачить мене тут… Ні, це катастрофа!

Але мої ноги не рухалися. Стояла як вкопана, дивлячись на його нерухоме тіло. Чому вони не пускають мене? Що вони приховують? І чому, чорт забирай, я відчуваю, що його тиша важливіша за всі мої слова?

– Вони брешуть, – вирвалося вголос, хоча я не розуміла, про що саме. Просто відчуття. Щось не так. Щось тут надто... неправильно.

Якщо залишуся тут надто довго, мене зловлять. Але якщо піду, знову опинюся в невіданні. А невідання – це найгірше. Воно з'їдає тебе зсередини. Ні, треба діяти. Прослушка встановлена. Тепер треба знайти, що вони ховають.

Я повернулася до дверей, напружуючи слух, але в коридорі було тихо. Лейли не було чути. Це моя мить.

Підійшла ще ближче до Еміра й торкнулася його руки. Вона була гарячою, немов у нього всередині палав вогонь. Він щось пробурмотів. Я спробувала розібрати слова, але в них не було жодного сенсу. Лише звуки, від яких на шкірі виступили мурахи.

"Він не кохає її... А вона його. Це дві окремі людини під позначкою "сім’я".

Ці думки не давали мені спокою. Лейла – це лише картинка. Вона не любить його, як жінка повинна любити чоловіка. Вона любить його гроші, його вплив, його владу. А він? Він любить лише спогади про те, що колись, можливо, було між ними, якщо взагалі було.

Я знала, що маю вийти, але ноги не слухалися. Наче в цій кімнаті був магніт, який тримав мене поруч із ним. Що далі? Сказати йому правду? Тікати? Ні, спочатку треба дізнатися, що відбувається. Якщо є щось, що може вивести Лейлу на чисту воду, я знайду це.

Знову почула кроки за дверима. Затримала дихання. "Тікати чи сховатися?" Паніка охопила мене, і я, не довго думаючи, шугнула під ліжко. Так, це виглядало смішно. Але що ще я могла зробити? Як тільки я втиснулася під цей шматок дорогого дерева, двері відчинилися.

Лейла. Її каблуки клацали по підлозі, голос тихий, але буркотливий. Я напружила слух, щоб почути, що вона каже. Щось про ліки, краплі, цифри… Вона ніби рахувала щось.

– Шістдесят… Не багато. Треба подивитися, чи це подіє, – пробурмотіла вона сама собі, капаючи щось у склянку.

Що шістдесят? Крапель? Днів? Чорт, як же мене це все дратує!  Знову вона йому щось капає! Часу мало пройшло! Але я притиснула долоню до рота, щоб не видати себе. Завтра все буде по-іншому, ось побачите, Лейла. Голова обертом.

Як тільки вона вийшла, я підійшла до столу. Два флакончики стоять — один із них вона використовує. Взяти якийсь навмання? Але що, якщо це буде не той, і вона швидко помітить? Серце калатає так, що, здається, його чути в сусідній кімнаті. Беру один із флаконів, запихаю у кишеню халату й тихенько вислизаю з кімнати.

"Ех, ніч темна, а в мені — цілий квест."

У кімнаті швидко ховаю флакон у шухляду. Зранку, думаю, піду в аптеку, хай там хоч світ перевернеться. Виясню, що за рідина всередині.

Мене розбудив шум. Ні, не шум — справжні крики! Діти? Чи це не вони? Та ні, здається, вони просто виють, як скажені! Я піднялася на ліжку й застигла. Що взагалі відбувається? Прислухалася, але розібрати нічого не можу.

Вибігаю в коридор. І що я бачу? У холі зібралися всі — прислуга, Лейла, няні, і навіть ті, які зазвичай сидять тихо. Всі як на парад вийшли. Я наближаюся, і раптом усі голови повертаються до мене, ніби я щойно впала з іншої планети.

Лейла, як завжди, не упустила шансу самовпевнитися за рахунок мене. Її очі вп'ялися в мене так, ніби я особисто запустила комету на її улюблений палац.