28

Я сиділа на дивані, вдивляючись у темний екран перед собою. У навушниках нарешті настала повна тиша. Здається, той чоловік пішов, і більше нічого не відбувається. Але я не могла залишити це так. Моє серце стискалося, розум підказував одне, а емоції – інше. Чому він нічого не сказав? Чому не крикнув услід? Занадто спокійно, як для такого вибухового діалогу.

Мені треба було діяти. Що робити? Іти до нього? Запропонувати залишити палац, щоб він зміг повернутися до свого звичного життя? Він ризикує всім, а для чого? Для мене? Та хто я взагалі така в цьому величезному світі інтриг, бізнесу й амбіцій? Трохи шкода стало цього чоловіка, який, схоже, діє не за холодним розрахунком, а за покликом серця. Що ж, треба вирішувати.

Я накинула халат – навіть у такій ситуації хотілося виглядати пристойно. Хоча б трохи. Іду коридором, прокручуючи в голові можливий діалог:

"Хто б це не був, ти не маєш ризикувати всім. Дозволь мені завтра виїхати. Не переживай. Як народжу, я запрошу тебе до України. Ти зможеш побачити онука. Але твоя репутація і бізнес важливіші, ніж я".

Виглядало доволі логічно. Але чи зможу я сказати це прямо в очі? Чи вистачить мені сміливості?

Я підійшла до його кабінету. Усі двері в палаці були однаковими, але біля його дверей завжди стояв якийсь магнетизм. Серце калатало. Я обережно натиснула на ручку й увійшла.

Спочатку я думала, що він роззлючений, знервований, або, навпаки, заглиблений у роздуми після тієї розмови. Але побачене збило мене з пантелику. Голова його лежала на складених руках прямо на столі. Серце стислося – що з ним? Він спить? Уснув просто тут після такого?

– Емір? – покликала я тихо, боячись порушити цю ілюзію спокою. Ніякої реакції.

Я підбігла ближче, серце гупало так, ніби зараз вискочить із грудей. Злегка доторкнулася до його плеча:

– Емір, прокинься!

Нуль реакції. Паніка накотила з новою силою. У голові промайнули всі найгірші сценарії: він міг отримати інфаркт, або... ні, навіть думати про це не буду!

Я нахилилася ближче, торкнулася його щоки: тепла. Добре. Це вже щось. Але чому він не реагує?

– Емір! – майже крикнула, торсаючи його за плечі.

І тут він підняв голову. Його очі були червоні, під ними – темні кола. Він виглядав настільки виснаженим, що мені самій стало погано.

– Що ти робиш тут? – спитав він хриплим голосом.

– Що я роблю тут? – видихнула я. – Ти себе в дзеркало бачив? Я думала, що з тобою щось сталося.

Він потер обличчя руками й глибоко зітхнув.

– Просто... втомився.

– Втомився?– я схрестила руки на грудях, намагаючись стримати обурення. – Ти ледь не втратив свідомість, а я ще й хвилююся за тебе, між іншим!

Він подивився на мене, і в його очах з’явилася слабка усмішка.

– Ти хвилюєшся за мене?

– Емір, я серйозно.

Він змовчав. Його мовчання казало більше, ніж будь-які слова.

– Слухай, – я сіла навпроти нього, вкотре спробувавши взяти себе в руки. – Тобі не треба через мене втрачати контроль. Якщо я для тебе проблема, скажи це прямо. Я завтра ж поїду.

Він подивився на мене з таким виразом, ніби я щойно сказала щось абсолютно неможливе.

– Ти серйозно? Ти думаєш, що я дозволю тобі просто так зникнути?

– А що ще мені робити? – я підвищила голос, бо більше не могла стримувати емоцій. – Хіба ти не бачиш, що твоє життя летить шкереберть через мене?

– Моє життя, – він нахилився ближче, – стало кращим через тебе.

Ці слова збили мене з пантелику. Я не знала, як відповісти, тому просто опустила погляд.

– Якщо ти дійсно хвилюєшся за мене, – додав він, – тоді залишайся.

Його голос був таким впевненим і спокійним, що я просто кивнула. Що ще я могла сказати?

Я сиділа поруч із Еміром і відчувала, як вдячність до нього затоплює мене з голови до п'ят. Він захищав мене. Так палко, так гідно… Не кожен би витримав такі нападки, а він навіть не похитнувся. Мені захотілося зробити для нього щось хороше, щоб хоч трохи віддячити.

– Еміре, ти надто напружений, – почала я тихо, щоб не злякати цей момент. – Давай я зроблю тобі масаж?