25

Я розташувалася в одній із розкішних кімнат палацу, в тиші, яку порушувало лише легке потріскування каміна. Що ж, справді місце, де можна замислитися. Я провела рукою по гладкій поверхні столика зі справжнього мармуру, споглядаючи відбиття світла від кришталевої люстри, і думала про те, як же сюди потрапила, як я дозволяю щоб усе це відбувалося саме зі мною…

Сімейка… та ще. Починаючи з самого Еміра. Батько — загадкова особистість. Непохитний у своїх рішеннях, але все одно щось у ньому насторожує. Син, Салім… покійний, але його пам’ять тут присутня скрізь. Дивний він був, не те слово. На грані між магнетизмом і збоченством. А тепер Емір. Чоловік, який наче збирає чужі життя докупи, виховує не своїх дітей, наче це нормально.

А потім? Легко відмовляється від них. Як ніби вони — це ті самі кошенята, які без запрошення зайшли до його дому, і він просто повертає їх "туди, звідки взялися". Без емоцій, без жалю. Справжній колекціонер моментів. Це мене лякає.

Я провела рукою по своєму животу, відчуваючи легкий рух під пальцями. Ця дитина… гарант того, що поки я тут, зі мною нічого не трапиться. Емір занадто відповідальний, щоб дозволити, щоб зі мною щось сталося. Його моральний кодекс не дозволить. Але після того, як я народжу… Лейла. От хто стане справжньою проблемою.

Я підвелася, пройшлася кімнатою, обдумуючи все. Лейла. Вона ж не просто так тримається на плаву стільки років. Впевнена, у неї кістяків у шафі вистачить на невелику виставку. Але що саме? Ось питання. Вона надто спокійна, надто самовпевнена, щоб це було просто удачею чи звичним кокетством.

Вона гнила. Більш гнила, ніж вони всі разом узяті. Її врівноваженість — це маска, за якою вона ховає справжні наміри. І знаєте, мені не потрібні навіть докази, щоб у це вірити. Лейла — це змія, яка просто чекає свого моменту, щоб вкусити. І якщо я не візьму все під контроль, ця змія може стати для мене смертельною.

Я погладила живіт ще раз. Треба діяти. Не зараз, але скоро. Дуже скоро. Лейла не пробачить мені того, що я тут, у палаці. Вона не пробачить, що я виношую дитину її чоловіка. Так чи інакше, вона розцінює це як виклик. І, впевнена, після пологів вона розпочне справжнє полювання.

Що ж, почнемо перше. Я видихнула і обережно зняла з плеча накидку, розглядаючи своє відображення у великому дзеркалі.

— Стежити за Лейлою. Старанно і безпомилково, — прошепотіла сама собі. — Бо, здається, я тут єдина, хто може розкрити її справжнє обличчя.

Сумніви? Ні, сумнівів не було. Інтуїція мене не підводить. А якщо й підводить, то в цьому місці помилятися небезпечно.

Я вирішила діяти негайно. Мені знадобилася пара годин, щоб знайти потрібне обладнання в інтернеті. Звучить страшно, але це був мій єдиний шанс дізнатися правду. Я замовила цілу купу підслуховуючих пристроїв — маленьких, майже невидимих "мініатюрних жучків". В описі товару було вказано, що їх можна прикріплювати куди завгодно, і працюють вони через мобільний додаток, передаючи звук прямо на телефон. "Шпигунські пристрої 101" — з іронією подумала я, та все одно додала до замовлення кілька камер для особливо цікавих місць.

Коли наступного дня кур'єр привіз мою "шпигунську армію", я відчула себе героїнею детективного серіалу. Тремтячими руками розпаковувала коробки, уважно читала інструкції і розмірковувала, де саме їх розташувати.

Спочатку я зайнялася кухнею. Зайшовши туди під приводом пошуку чогось перекусити, я приклеїла один з "жучків" до полиці зі спеціями. Виглядало абсолютно природно, і якщо тільки шеф-кухар не вирішить різко змінити місце зберігання куркуми, пристрій залишиться непоміченим.

Наступним кроком були вітальня та кабінет Еміра. Я встановила пристрій у вазі з якимись дивними декоративними гілками, які, схоже, ніхто не торкався років десять. У кабінеті я зафіксувала камеру між книгами на полиці — класика жанру. "Тепер усе це місце під моїм наглядом," — подумала я, ретельно перевіряючи, чи не видно ні дротів, ні блискучих деталей.

Лейлі теж дісталося. Її кімната була справжнім викликом, адже я не могла туди заходити без ризику бути поміченою. Але в один момент, коли вона зникла у ванній, я використала свій шанс і прикріпила жучок до декоративної рамки на її туалетному столику. Там, здається, десятки цих рамок — жодна жива душа не зверне уваги.

Навіть дитячі кімнати не оминули моєї уваги. Я вибрала місця, які були не надто очевидними, щоб не налякати дітей, але достатньо ефективними, щоб уловлювати розмови. Адже хто знає, що там наговорюють няні або випадкові гості.

Система працювала ідеально. На телефон надходив запис у реальному часі, який можна було зберігати і прослуховувати пізніше. Виявилося, що жучки фільтрують сторонні шуми, залишаючи тільки голоси — ідеально для розслідувань.

Щовечора, після того як усі засинали, я влаштовувалася в ліжку з навушниками, переглядаючи та прослуховуючи записані розмови. Інколи мені було смішно — наприклад, коли кухар сварився з Лейлою через кількість солі в супі. Інколи — моторошно, як у випадку, коли я почула, як одна з няньок з кимось сварилася по телефону, називаючи Еміра "жорстоким деспотом".