23

Емір рушив далі, а в машині запанувала тиша. Лише легкий шум дороги наповнював простір між нами. Я сиділа, спостерігаючи за ним краєм ока. Він виглядав зосередженим, але я бачила, як пальці, що тримали кермо,  все ще трохи напружені. Його слова все ще висіли в повітрі, наче нитка, що пов’язувала нас.

— Тобто, це вже не має значення? — вирішила уточнити я, притишуючи голос.

Він коротко кивнув, навіть не подивившись у мій бік.

— Зовсім? — я підняла брови, схилившись трохи ближче. — Як це так?

— Анастасіє, — він різко заговорив, перевівши погляд на мене, і я аж відсахнулася від його пристрасного тону. — Зрозумій, твоє значення в моєму житті вже переважило будь-які сумніви чи формальності.

— Чекай-чекай, — я всміхнулася куточком губ, намагаючись зняти напругу. — Це ти зараз що, мені освідчуєшся?

— А якщо так? — його губи також здригнулися в легкій посмішці.

— Ну, — я трохи відкинулася назад, вдаючи байдужість, — тоді я б сказала, що ти дуже швидко приймаєш рішення.

— Ні, — він рішуче похитав головою, повертаючись до дороги. — Це рішення я приймаю не швидко. Це інші рішення я не міг прийняти усі ці роки, навіть не розуміючи, до чого йду.

Моє серце раптом забилося частіше, і я не могла втримати легкого тремтіння в голосі.

— І до чого ти дійшов?

Він мовчав кілька секунд, ніби зважуючи кожне слово. Потім, не відводячи погляду від дороги, мовив:

— Я дійшов до того, що моє життя було порожнім. А ти — це те, чого мені не вистачало.

Я хотіла відповісти щось саркастичне, але його тон змусив мене замовкнути. У його словах була якась несподівана відвертість, яка розчулювала більше, ніж мала б.

— Може, ти ще скажеш, що це любов із першого погляду? — запитала я, намагаючись утримати тон легким.

— Можливо, — його погляд на мить зустрівся з моїм. — Але це точно щось більше, ніж просто симпатія.

Ми знову замовкли, а в моїй голові вже почали кружляти думки, яких я не хотіла визнавати.

— Знаєш, — раптом продовжив він, і я знову повернулася до нього, — ти згадала Саліма…

Я напружилася, очікуючи, що він скаже далі.

— Я бачив, як він змінювався, коли говорив про тебе, — його голос став трохи теплішим, але водночас напруженим. — Він був різним. Коли йшлося про бізнес чи партнерів — жорстким, навіть безжальним. А про тебе… його голос змінювався. Він майже благав мене не втручатися у ваші стосунки.

— Благав? — я не змогла приховати здивування.

— Так, — кивнув він. — І я тоді подумав: що ж це за жінка така, яка змусила його так розкритися?

— І ти вирішив перевірити? — я скептично підняла брову.

— Так. І я не помилився, — його голос став тихішим, але я відчула силу в цих словах.

Я не знала, що відповісти. Моє серце видавало мою реакцію гучними стукітом, а думки плуталися.

— Але знаєш, що я зрозумів? — продовжив він, ніби й не чекаючи моєї відповіді.

— Що?

— Що ти заслуговуєш на те, щоб бути щасливою, — його голос був таким м’яким, що я ледь розчула.

Я замовкла, відчуваючи, як хвиля тепла розливається по моєму тілу.

— І неважливо, чия це дитина, — додав він, зупиняючи авто. — Важливо те, що ти тепер є частиною мого життя.

Він повернувся до мене, і я вперше побачила його зовсім іншим. Не жорстким бізнесменом чи впливовою людиною, а просто чоловіком, який хоче щастя.

— Емір… — почала я, але він перебив мене:

— Повір мені, я цього не зупиню. І ні за що не відпущу тебе, Анастасіє.

Його слова звучали так твердо, що я навіть не змогла нічого відповісти.

Під’їжджаємо до будинку, а я досі відчуваю, як по шкірі біжать мурахи від усього, що він сказав у дорозі. Машина плавно зупиняється, але в салоні напруга майже фізична. Відчуваю, як він кидає на мене довгий, задумливий погляд. Навіть не треба озиратися, щоб зрозуміти — він хоче щось сказати чи зробити, але стримується.