22

У машині панувала тиша, але вона була якась тривожна, мов перед грозою. Я злегка покашляла, намагаючись привернути увагу Еміра.

— Як воно, дізнатися, що діти, яких ти любив і виховував, насправді не твої? — спитала я, трохи обережно, наче торкалася ножа лезом.

Він кілька секунд мовчав, наче пропускав це питання через себе, а потім глибоко вдихнув.

— Це… приниження. Шок. Ганьба. — Його голос був низьким, майже шепіт, але кожне слово звучало з неприхованим болем. — Я відчуваю, що мене обікрали. Не тільки в матеріальному сенсі, хоча й це теж. Але головне — я втратив право бути батьком. І тепер, навіть якщо вони виросли не від моєї крові, я все одно… прив'язаний до них.

Його рука стискала кермо так, що пальці побіліли. Я хотіла щось сказати, але він раптом натиснув кнопку на телефоні й увімкнув гучний зв’язок.

— Емір, ти серйозно?! — спробувала я зупинити його, але марно. Він вже набрав номер Аміри.

Вона відповіла майже миттєво, її голос був різким, майже отруйним.

— Ну що, подумав і вирішив мене повернути? — уїдливо почала вона. — Зрозумів, що не правий? Не приділяв мені уваги, он і догрався. Я ж казала!

Емір стиснув зуби, погляд його був спрямований вперед.

— Це вже твої справи, Аміра, — спокійно, але твердо відповів він. — Мене це не хвилює. Називай адресу. Я привезу твоїх нащадків.

— Яких нащадків? — вона миттєво змінила тон, у її голосі пролунав неспокій. — Що ти хочеш цим сказати?

— Дітей, які, як виявилося, не мої, — з холодною чіткістю відповів він.

— Як ти можеш так говорити?! — її голос злетів у паніку. — Що ти за людина?! Вони ж твої діти, ти їх виховував, вони тебе люблять! Як ти можеш так із ними?! Вони будуть страждати без батька, ти про це подумав?

Емір різко засміявся, але цей сміх був якимось гірким.

— Ти сама їх дистанціювала від мене, Аміра. Завжди тримала на відстані. Зі мною вони були лише "про людське око". Їм потрібен не я, а той чоловік, якого вони вже давно називають татом.

— Це неправда! — закричала вона, але він перервав її.

—Вони навіть не помітять змін у житті. – лаконічно констатував Емір.

Я повернула голову й справді побачила, як діти тихо сидять у своєму "міні-салоні", втупившись у планшети. Вони здавалися абсолютно відстороненими від усього, що тут відбувалося. Але раптом до нас звернулася молодша донька Міхі.

— Я хочу води, — прошепотіла вона, поклавши ручку на плече Еміра.

— А ти до дяді сьогодні поїдеш? — зненацька спитала я, спробувавши заговорити з нею.

— До якого дяді? — швидко втрутився Емір, його голос змінився, не зрозумівши про що я.

• Ааа, до того?— сказала дівчинка і знизала плечима. — Ми до нього часто їздили. У нього є собака, ми з братом там гралися.

Емір поглянув на мене. Його очі вже не просто палали люттю — вони майже диміли від неї.

— Де ця людина живе, Аміра? — запитав він, його голос тепер був небезпечним.

— Це не твоя справа, — майже виплюнула вона. — Їхній батько тебе не хвилює!

— Мене хвилюють лише діти, — відповів він, тримаючи себе в руках. — Я везу їх до тебе, і більше ні копійки ні на них, ні на тебе. Тепер хай їх утримує той, хто їх зробив.

Тиша в телефоні. Аміра була приголомшена, але через кілька секунд продиктувала адресу.

Коли ми доїхали до її будинку, я спостерігала, як Емір вивів дітей із машини й передав їхній матері.

— Тепер у них є справжній батько. А я більше тут ні до чого, — холодно кинув він і повернувся до машини.

У салоні запанувала мовчанка. Я бачила, що він тримався з останніх сил, і раптом відчула, як важко йому це все далося.

Авто м’яко котило дорогою, розсікаючи тишу вечірнього міста, але всередині атмосфера була далеко не спокійною. Емір мовчав, зосереджено дивлячись на дорогу, а я крутилася на своєму місці, намагаючись знайти правильні слова.

— Я тепер почуваюся винною, — нарешті видихнула я, глянувши на нього краєм ока. — Ніби руйную твоє життя…