21

Ми всі зібралися у просторій, стерильно чистій залі центру "GeneProof Diagnostics". Тепле світло неонових ламп заливало кімнату, додаючи відчуття ледь помітного сюрреалізму. Діти сиділи на зручних диванах під пильним наглядом няні, яка здавалася трохи більше наляканою, ніж вони самі. Емір стояв поряд, витриманий і мовчазний, але його погляд був прикований до хлопчика і дівчинки. Здавалося, він ментально вже зробив тест, і тепер всередині нього вирували протилежні емоції.

Я теж була трохи напружена, хоча намагалася не показувати цього. Тільки лікар, який вийшов до нас із планшетом у руках, здавався абсолютно спокійним.

— Почнемо з дітей  пані Аміри, — сказав він, запрошуючи нас пройти до кабінету.

Ми зайшли всі разом, навіть діти, хоча вони цього явно не хотіли. Дівчинка обережно притиснулася до няні, а хлопчик гордо підняв голову, немов хотів довести, що йому байдуже, що зараз відбуватиметься. У кабінеті було багато апаратури — екрани, пробірки, якісь сканери. Усе це викликало у мене дивне відчуття науково-фантастичного фільму.

— Це не боляче, — запевнив лікар, посміхнувшись дітям. Він професійно взяв зразки, поки я спостерігала, як нервово стискається щелепа Еміра.

І ось за якийсь час результати були готові. Ми сиділи всі разом, а лікар почав говорити, обережно обираючи слова:

— За результатами аналізів ДНК, ні хлопчик, ні дівчинка не є дітьми Еміра.

Мовчанка. Я повільно перевела погляд на Еміра, чий вираз обличчя на мить став кам’яним. Лейла, яка приїхала із своїми дітьми лише тому, що боялася втратити свою позицію, одразу почала виправдовуватися:

— Це помилка! Щось не так із вашими тестами!

— Пані, результати абсолютно точні, — спокійно відповів лікар. — Ми двічі перевірили.

Емір навіть не глянув на Лейлу. Його погляд зосередився на мені, немов шукав у мене відповіді на запитання, яких навіть не ставив уголос.

Я знизала плечима.

— Що ж, Емір, тепер ти точно знаєш, що це не твоя проблема, — саркастично промовила я.

— Це ще не все, — раптом сказав лікар, кидаючи погляд на свій планшет. — Ми також отримали результати тесту на вашу дитину.

Я затамувала подих. Настала черга нашої мильної опери.

— Ну і що там? — я вирішила пожартувати, хоч всередині мене все хололо.

Лікар видихнув, наче збирався пояснити складну фізичну формулу:

— Тест показав п’ятдесят відсотків імовірності, що батько — Салім. І рівно п’ятдесят відсотків, що батько — Емір.

Ми обоє, я і Емір, витріщилися на нього, ніби він сказав, що ми виграли в лотерею на Марс.

— Що? — вимовив Емір, ледь нахиляючись уперед.

— Пояснюю, — почав лікар. — Така ситуація можлива, якщо ті, у кого ми брали зразки, є близькими родичами. Наприклад, батько і син, брати близнюки, тощо.

Емір відкинувся в кріслі, схрестивши руки на грудях. Він явно не знав, як на це реагувати. А я? Я просто засміялася. Гучно, щиро, істерично.

— Тобто тепер я — головна героїня генетичної драми? Це прекрасно! — відгукнулася я, змахуючи уявну сльозу.

Лікар дивився на мене з неприкритим інтересом, наче ми подарували йому найбільший професійний виклик за весь його кар’єрний шлях.

— Пані, це досить рідкісний випадок. Але цілком можливий.

Емір нахилився до мене і тихо запитав:

— Тобі смішно?

— А тобі ні? — відповіла я, хихотячи. — Це ж просто цирк якийсь.

— І що тепер? — пробурмотів він.

— Тепер, — відповіла я, — ми щось вигадуватимемо, бо, здається, цей серіал лише починається.

Лікар трохи відкашлявся:

— Що ж, тепер, коли все зрозуміло...

— Зрозуміло? — перебив його Емір. — Мені нічого не зрозуміло!

Я знову засміялася, але цього разу трішки сумніше. Цікаво, а що буде далі?