18

Емір запросив мене до кабінету й закрив двері так щільно, що навіть звук замка, здавалося, прогримів у тиші. Він повернувся до мене, ніби важив кожне слово, яке от-от зірветься з його вуст. Його обличчя виглядало загостреним і втомленим, а очі світилися сумішшю болю та рішучості.

— Те, що я зараз скажу, має залишитися між нами, — сказав він низьким, але твердо стриманим голосом.

Я перехрестила руки на грудях, намагаючись тримати свою злість під контролем. — Рахуй, що я могила, — відповіла сухо. — Але ти мені поясниш, навіщо було втягувати мене у свої "родинні справи"? Нащо робити дитину, якщо все одно тільки думаєш, як рятувати своїх жінок?

Емір глибоко вдихнув, ніби шукав у повітрі опору для своїх слів. — Нещодавно я дізнався дещо... Несподівано, абсолютно випадково.

— О, будь ласка, не відволікайся, давай одразу до суті, — перебила я, більше не ховаючи своє обурення.

Він відвів очі, наче йому було важко вимовити це. — Мені довелося пройти повне медичне обстеження. Просто перевірка, розумієш? І там... лікарі виявили, що... я безплідний. Це набута безплідність, сказали, ймовірно, через травму чи ускладнення після однієї з операцій.

Моє обурення моментально вщухло. Я тільки здивовано моргала, переварюючи почуте. — Безплідний? — ледь вимовила я. — То ти хочеш сказати, що...

— Салім мій син, я впевнений, — перебив він. — Ще тоді, коли він народився, я робив тест ДНК. Але тепер у мене виникають питання... Чотири дитини від Лейли, одна від Аміри.

Я обережно сіла в крісло. — Тобто ти хочеш сказати...

Він кивнув, а на його обличчі промайнув страх, якого я ще не бачила. — Якщо це правда... якщо ці діти не мої...

— А якщо вони твої? — спробувала я пом’якшити ситуацію. — Може, ти безплідний тільки зараз, а раніше все було нормально.

Він похитав головою. — Лікарі кажуть, що це сталося ще кілька років тому. Навіть якщо припустити, що Лейла... можливо, це її діти. Але Аміра? Вона зраджувала мені, ймовірно, роками.

Я задумалася. — І ти хочеш зробити тести ДНК на всіх дітей?

Емір дивився на мене, ніби зважував це рішення. — Так, але... як? Це ж сімейний скандал. Це принизить і мене, і їх. Якщо хтось дізнається...

— Ну, по-перше, ти їхній батько, маєш право знати правду, — почала я, відчуваючи, як гнів повертається. — А по-друге, якщо ти не впевнений у власних дітях, то чому ти зараз переживаєш, як це виглядатиме для інших?

— Тому що це моя сім'я, — тихо, але твердо сказав він. — І я досі не знаю, що робити.

Я на хвилину задумалася, відкинувшись на спинку крісла. — Еміре, я скажу тобі тільки одне. Якщо ти хочеш справедливості — роби тести. Якщо хочеш жити в ілюзії — забудь про це. Але знай, що ця ілюзія рано чи пізно зруйнується сама. І це буде набагато гірше.

Він мовчав, але я бачила, як його пальці стискають склянку з віскі. Він сидів переді мною, сильний і впевнений зовні, але зараз, як ніколи, виглядав вразливим.

Темна ніч огорнула палац, перетворюючи його в мовчазну фортецю, наповнену таємницями. Світло від настільної лампи у кабінеті Еміра створювало затишний напівморок, у якому золотаві відтінки дерева та шкіряні крісла виглядали ще розкішніше. Величезний стіл із виточеними краями був завалений паперами, ноутбук спокійно світив екраном, а в повітрі витала тонка суміш запахів дорогого тютюну й деревного воску.

Я стояла біля стіни, схрестивши руки на грудях, намагаючись впоратися із власним гнівом, тоді як Емір сидів у своєму кріслі, здавалося б, абсолютно спокійний. Але я знала — це була лише маска. Він напружено водив пальцями по краю келиха з віскі, в якому залишилося кілька крапель бурштинового напою.

— Дай вгадати, Емір, — почала я, намагаючись приховати нервовий тремор у голосі. — Увесь цей час ти боїшся? Чого саме? У тебе навіть не вистачає сміливості вирішити елементарні життєві питання.

Він підняв на мене погляд, злегка піднявши брову.

— Що ти хочеш сказати? — спокійно, але холодно запитав він.

— А хочеш, я скажу? — я відступила на крок, розмашисто махнувши рукою. — У тебе тут повний дурдом! Твоя дружина — зрадниця, друга — інтриганка, а діти? Ти взагалі впевнений, що вони твої?

Він поставив келих на стіл, його рухи були занадто розмірені, щоб бути природними.

— Я вже чув це від тебе, — сказав він, не змінюючи тону.