16

Я стояла біля дверей його кабінету й уже вкотре крутила ручку. Ну якого біса? Хто ж так реагує на зраду? Ладно, я ж хотіла допомогти, а не зруйнувати все!

 -Емір, — ще раз стукаю в двері. Жодної реакції.— Пусти мене, треба поговорити!

— Я зайнятий, — прогарчав у відповідь. Голос рівний, без жодного натяку на емоції.

— Ти чув, що я сказала? Пусти!

Мене вже реально бісило, але через три хвилини двері нарешті відчинилися. І що я бачу? Стоїть він. Абсолютно спокійний, навіть якийсь занадто зібраний. Ніби нічого й не сталося. Я аж розгубилася. Дивлюся на нього й думаю: "Ти взагалі нормальний? Щойно твій шлюб пішов коту під хвіст!"

На його столі ноут, а на екрані — якась конференція. Камера ввімкнена, кілька чоловіків у костюмах щось активно обговорюють. Він показує мені пальцями: "П'ять хвилин".

- Справді?! П'ять хвилин?!

— Це жарт якийсь? — обурено питаю, але він просто закрив двері перед моїм носом.

Добре, зачекаю. Стою, спираюся об стіну й намагаюся осмислити, що відбувається. Як можна бути таким холоднокровним? Тільки що він вигнав дружину, та ще й з таким грандіозним скандалом, а тепер — "п’ять хвилин"?

Коли двері знову відчинилися, він вийшов зі своїм діловим виразом обличчя, якого я вже почала ненавидіти.

— Що сталося? — спитав він сухо, ніби я вибила вікно чи розлила каву на його килим.

— Що сталося?! — перепитую, ледве стримуючи себе, щоб не почати кричати. — Ти взагалі усвідомлюєш, що твоя дружина…

— Вже не моя дружина, — відрубав він.

— Ну так, ти вигнав її. Але як ти можеш так спокійно реагувати?! — Я розмахувала руками, намагаючись достукатися до нього. — Ти ж навіть не спробував…

— Не спробував що? — Він нахилив голову й глянув на мене своїми гострими, пронизливими очима. — Не спробував напитися з горя? Кричати в подушку?

— Ну, як мінімум, трохи пожаліти себе, — я вже не знала, що сказати. — Це ж… це ненормально!

— А ти хочеш, щоб я сидів і сумував через жінку, яка мене зрадила? — Він насупився. — Що ти хочеш почути, Анастасіє? Що я розбитий? Що мені боляче? Це так. Але в моєму житті є інші пріоритети. Бізнес, сім’я, діти. А вона… Вона зробила свій вибір.

— Але ж ти людина, а не робот!

Він повільно підійшов ближче й подивився мені в очі так, що я втратила дар мови.

— Я людина, Анастасіє. Але я вмію контролювати свої емоції. І зараз я роблю те, що повинен.

Я мовчала. Бо, чесно кажучи, навіть не знала, як відповісти. У його словах була якась страшна логіка, але від цього не ставало легше.

— Що ж… — я зітхнула, намагаючись знайти правильні слова. — Мабуть, я перебільшила свою роль у цій ситуації.

— Чому ти так думаєш? — він зацікавлено нахилив голову.

— Бо я думала, що тобі потрібна допомога. А ти…

— А я вдячний тобі, — несподівано перебив він. — Без твоєї допомоги я, можливо, ще довго жив би в ілюзії.

Його голос став м'якішим, і я раптом відчула, як важкий камінь сповзає з моїх плечей.

Емір мовчки жестом запросив мене сісти на крісло біля столу. Я спочатку стояла, вперлася руками в бильце й уважно на нього дивилася, мов очікуючи, що він ось-ось щось скаже. Він же, немов нічого не сталося, дістав із шухляди пляшку віскі й два кришталевих бокали. Налив собі й несподівано мені.

— Пий, розслабся, — мовив він і підсунув бокал ближче.

Я миттєво відсунула його назад.

— Еміре, ти що, забув? — я показала пальцем на свій живіт, хоч він ще й не був таким очевидним. — Натякаю, що якось це не комільфо пропонувати вагітній жінці алкоголь.

Емір спершу здивовано знизав плечима, але потім усміхнувся тією хитрою посмішкою, яка завжди його видавала: ніби й спокійний, але думки явно бурхливі. — От бачиш, — сказав він, відпивши великий ковток віскі, — ти кажеш, що я не переймаюся. А я хвилююся настільки, що забув про найважливіше.

— Хвилюєшся? Ти серйозно? — я сіла навпроти, склала руки на грудях і подивилася прямо в очі. — Ти  завжди хвилюєшся настільки, що вирішуєшь піти до шльондри, зробити їй дитину, а потім через місяць викрасти її, щоб вона народила? Геніальний план! І ми з тобою це вже обговорювали не раз, але чомусь я так і не почула від тебе жодної конкретики.