14

Тихенько дістаю телефон, натискаю на його контакт і пишу:

— Ти де?

Повідомлення довго залишалося непрочитаним. Я нервово кусала губу, подумки відраховуючи секунди. І ось нарешті він відповів:

— Трохи зайнятий. Щось трапилось?

— Боюся, без тебе не справлюсь... Ти дуже потрібний.

Мені довелося додати трохи драматизму, бо знала, що "просто допомогти" — для нього недостатня мотивація. Через кілька секунд на екрані з’явилося повідомлення зі смайликом:

— А де ти тут у палаці вже умудрилася вляпатися?

— Не питай нічого. Бігом в альтанку за садом, там, де квіти саджають.

Це викликало паузу. Видно було, що він не до кінця розуміє, чи я серйозна, чи це якась гра. Його відповідь трохи затрималася, але була очікуваною:

— Я трохи зайнятий, переговори онлайн.

— Ти зараз пропустиш усе цікаве, але потім скажеш мені дякую.

Цього разу я не жартувала.

Ще кілька хвилин тиші, поки я знову не почула характерний звук повідомлення.

— Вже йду. І якщо це чергова дурниця, ти за це відповіси.

Я полегшено видихнула і заховала телефон. Головне тепер — правильно підготувати момент.

Я вже уявляла, як Емір побачить усе на власні очі. Може, я і виглядаю як дрібна пліткарка, але в даному випадку доказів і правда не завадить. Я обережно визирнула з-за рогу, щоб упевнитися, що пара ще "розважається". Нікого не побачила.

"Цікаво, де вони тепер?" — подумала я, повільно підкрадаючись до альтанки.

За кілька хвилин Емір з’явився з того боку саду. Він виглядав напруженим, але водночас заінтригованим. Його строгий погляд ковзнув по мені.

— Ну? Що за інтрига? — кинув він, наближаючись.

— Тихо, — прошепотіла я і підняла палець, показуючи йому, щоб ішов за мною.

Його обличчя стало ще більш зосередженим, коли я жестами пояснила йти тихіше. Його зацікавленість була очевидною.

"Зараз або ніколи," — подумала я, серце калатало в грудях.

Ситуація на межі вибуху. І я знала, що ось-ось ми з’ясуємо всю правду.

Я кивнула Еміру, ніби закликаючи до тиші, і обережно прочинила двері. Те, що ми побачили, зупинило його дихання. Аміра сиділа на колінах у охоронця, її руки ковзали по його шиї, а він тримав її за стегна. Вони цілувалися так, наче весь світ навколо перестав існувати.

Емір мовчав. Його обличчя спершу застигло в кам’яному виразі, а потім спалахнуло люттю. Я відступилася вбік, зітхнула і тихо прошепотіла:
— Вибач, але ти мусиш це побачити.

Він рішуче увійшов до комірки. Його кроки були повільними, але кожен з них наче оголошував вирок. Аміра, почувши його, різко відскочила від охоронця, очі розширилися від страху.

— Тварь ти довбана! — гримнув Емір, голос як грім серед ясного неба. — Аллах усе бачить! І тепер завдяки цій дівчині я бачу теж!

Охоронець застиг, не в змозі ворухнутися. Аміра ж, намагаючись зберегти хоча б якісь крихти гідності, піднялася на ноги і поправила свій одяг.

— Еміре... це не те, що ти думаєш... — почала вона.

— Не те, що я думаю? І дійсно, я подумав що ти зраджуєш мені під носом! Дійсно я телепень, ви просто пахлаву тут Їли разом, а ти його годувала!— його голос звучав загрозливо низько. —Чи що це тоді, Аміро? Ти проводиш виховну бесіду на його колінах?

Її губи здригнулися, але замість відповіді вона лише презирливо гмикнула:
— Думаєш, налякав мене? Думаєш, я кохаю, поважаю чи боюся тебе? Гніда ти...

Емір на це не повів і бровою. Його погляд був спрямований прямо на охоронця.
— Ти, — холодно кинув він. — Зникнеш звідси за п’ять хвилин. Якщо я ще раз побачу твою морду на своїй території — ти сам розумієш, що буде.

Охоронець тільки кивнув, не наважуючись навіть спробувати виправдатися.

Емір повернувся до Аміри. Його очі горіли, мов полум’я.
— Ти навіть речі свої не збереш. За ворота негайно.

— Думаєш, я боюся залишити цей "палац"? Думаєш, це мене зламає? — її голос тремтів, але не від страху, а від люті. — Я піду, Еміре, але діти залишаться зі мною!

— Діти зі мною, — відповів він спокійно, але жорстко. — А якщо мої підозри щодо твоїх інтрижок підтвердяться і діти виявляться не моїми, завтра ж вони будуть з тобою.

Її лице спалахнуло від злості, але вона не знала, що сказати. У цю мить вона програла.

Я стояла осторонь, намагаючись не втручатися. Проте моє серце стукотіло так голосно, що я боялася, чи не почує його Емір. Він різко розвернувся і, не глянувши на мене, пішов до виходу, залишивши мене наодинці зі своїми думками та Амірою, яка металася по кімнаті, шукаючи хоч якусь розумну відповідь на те, що сталося.

"Ну що ж, — подумала я. — Мінус одна".