13

Ще зранку я знала, що це буде важкий день. Спала мало, прокинулась з відчуттям, що ніби мене всю ніч перекидали як волан у бадмінтоні. Емір знову зник у своїх справах, залишивши мене одну в цьому цирку з дружинами й дітьми. Ну, майже одну – з моїм планом. Аміра. Сьогодні вона не відкрутиться.

Я сиділа в затінку саду, повільно крутила телефон у руках і чекала. За кілька днів спостережень я точно знала: ця хитрюща лиас використовує всі сліпі зони маєтку, щоб ніхто нічого не запідозрив. Але я була напоготові. Камер немає? Добре, тоді буде мій телефон.

Десь за годину її обличчя з'явилось у полі зору. На вигляд ідеальна, наче з реклами парфумів – холодна, бездоганна, впевнена в собі. Я ніби випадково потягнулася за телефоном, активуючи камеру. Її хода змінилася, коли поруч з'явився той самий охоронець. Ах, який сюжет: він наблизився, і вона одразу почала посміхатися зовсім інакше, ніж при Емірі – так, ніби це не вона розсипає невдоволення під час сімейних вечерь.

Я зручно вмостилася за кущами, прикриваючись листям, як розвідник. Телефон працював у режимі серійної зйомки. Аміра щось швидко говорила, а потім різко торкнулася його руки. Мій палець завис над екраном: натискати чи ні? Фото вийшло нечітким – пікселі, змазані силуети. Ну точно ніхто б не сказав, що це вона, навіть якби я принесла це на золотому підносі Еміру.

«Ні, так справу не виграєш», – пробурмотіла я собі під ніс, нервово посмикуючи травинку. Треба було діяти якось інакше. Ближче я підповзти не могла – ці двоє настільки пильні, що здається, чують навіть, як земля здригається під ногами.

Тим часом я намагалася зібрати всі пазли в голові. Якщо вона знає про сліпі зони, це значить, що вона давно обдумує, як обійти Еміра. Хіба це її перша зрада? Навряд. Можливо, ця пара має якийсь графік зустрічей. Мій внутрішній детектив уже танцював переможний танець. Але залишалося питання: як зловити її в момент, коли вона сама не зможе виправдатися?

Знайшла свою відповідь уже ввечері. Сиділа за книгою в бібліотеці й пригадала, що на території маєтку була одна будівля, яку охороняли найменше. Там була комора. Ні камер, ні пильних очей. Якщо я зумію підлаштувати, щоб Емір потрапив туди саме тоді, коли Аміра зустрінеться зі своїм коханцем, їхній спектакль швидко закриють.

Але потрібен був привід. План народжувався в голові, а я вже уявляла, як наступного разу її холодне обличчя покривається рум'янцем сорому. І ось головне питання: коли саме Емір захоче перевірити комору? Або... коли я змушу його це зробити?

Мої роздуми перервали слова Лейли, яка як завжди голосно кричала з вітальні. Що ж, схоже, план доведеться відкласти до завтра. Але поки що я знала одне – тут стане на одну дружину менше, і я цьому допоможу.

Я давно помітила, що Аміра грає в свої ігри, занадто спокійна, як для дружини, яка живе під одним дахом із таким чоловіком, як Емір. Тепер я була майже впевнена: її "прогулянки" з тим чоловіком – це не просто бесіди про квіточки. Але кожен мій доказ залишався лише здогадкою. Фото, які я робила здалеку, були розмиті, а підловити їх разом було майже нереально. Вона чітко знала, де в будинку і на території розташовані камери, і майстерно уникала їхнього поля зору.

"Ну що ж, Аміро, ти вирішила, що вийшла сухою з води? Давай пограємо, я маю Еміру відкрити очі на тебе!", – подумала я, оглядаючи сад через відкрите вікно своєї кімнати.

Останні кілька днів я спостерігала за її маршрутами. У певний час вона завжди зникала, і поверталася з тією ж бездоганною посмішкою, ніби в її житті не було нічого цікавого. Але я знала – за цією маскою ховається щось гниле.

Одного вечора, скориставшись її звичкою зникати на прогулянку, я вирішила діяти. Тихенько пробралася за нею. Серце калатало, а думки плуталися: "Що, якщо вона помітить? Що, якщо я помиляюся?" Але ні, моя інтуїція ще ніколи мене не підводила.

Аміра направлялася до старої комірки біля теплиці. Це місце завжди здавалося мені дивним – занадто затишним і добре прихованим від сторонніх очей. Я пригнулася за живоплотом, слухаючи уривки розмови.

-Ти знову ризикуєш, Аміро, – почувся чоловічий голос.

-Це не твоє діло. Не переймайся. У мене все під контролем, – відповіла вона зухвало.

Голос належав тому самому  високому чоловікові з наполегливим поглядом. У них явно була "розмова не про сад та квіти".

Моя перша думка була: "Якщо я зараз увірвуся я нічого не доведу, але... потрібні незаперечні докази."

  Адреналін пульсував у венах, але я стримувала себе. Паніка — найгірший порадник у таких ситуаціях. Заспокоїлася, видихнула і вирішила, що без підтримки Еміра мені не обійтися. Він повинен це побачити власними очима.