11

       Як тільки я наблизилася до величних воріт палацу, охоронець одразу заблокував мені вихід, навіть не поглянувши в мій бік. Я зупинилася, руки на стегнах, і видала:

— Що за чортівня? Відкривай ворота, мені треба на базар!

— Наказ, пані, — сухо відповів він, навіть не зморгнувши.

— Наказ? Чий?

— Пана Еміра.

Ох, ну звісно ж, Емір. Я дістала телефон і, поки дзвінок з'єднувався, вже придумувала, що йому скажу.

— Ти що там, вирішив ув’язнити мене? — вийшло навіть жорсткіше, ніж планувала.

— Ми не обговорювали цей пункт, — спокійно відповів він.

— Тобто?! — майже зірвалася на крик. — Я хочу в місто, за помідорами.

— Я привезу тобі твої помідори. Терплячість, Настю.

— Та ні, дякую! Давай я когось пошлю?

— Не ображай мою гостинність. Чекай. Поки оглянь територію. Тобі ж тут жити. Звикай.

— Емір! Це якась золота клітка! Ти хоч розумієш, що це абсурд? А якщо зі мною щось трапиться?

— На цей випадок у мене є цілий штат спеціалістів. Не переймайся, тут ти у безпеці.

Лінія обірвалася. Я стояла ще кілька секунд, стискаючи телефон у руках, а потім важко видихнула.

— Капець. Мене тримають під домашнім арештом.

Зло розвернувшись, я вирушила на прогулянку по подвір’ю. Звісно, територія палацу була величезною — сад, фонтани, альтанки, клумби… Але що з того? Хоч би й золоті лавочки були — клітка залишалася кліткою.

Поки я йшла алеєю, мою увагу привернула досить цікава сцена: біля одного з фонтанів стояла Аміра. Її голос лунав то жалібно, то солодко, а навпроти неї стояв… чоловік у класичному костюмі. Він виглядав важливо, хоча обличчя його я не бачила.

— Дякую за розуміння, — почула я її слова і побачила, як вона ледь торкнулася його плеча. Чоловік нахилився ближче, відповідаючи щось нечутно.

Я зупинилася за деревом і обережно визирнула. У них явно була якась розмова «не для сторонніх вух». Аміра притискалася до чоловіка занадто близько для простої подяки. Її пальці ніжно ковзнули по його руці, а він у відповідь схилив голову.

— Так-так, — пробурмотіла я собі під ніс, спостерігаючи за ними. — Оце так поворот! Мабуть, у майбутньому, з моєю допомогою, мінус одна дружина в цьому домі.

Але разом із цим у голові з’явилася ще одна думка: а що, якщо я можу не лише спостерігати, а й діяти? Позбавитися від усіх цих дружин і стати єдиною?

Я усміхнулася кутиками губ, дивлячись, як пара віддаляється в сторону зимового саду.

— Здається, тут кожен має свої таємниці. Чому б і мені не завести свою?

Раптом перспектива цієї золотої клітки вже не здавалася такою поганою. Якщо я правильно розіграю карти, то можу стати не просто «гостею». Можливо, я тут затримаюся довше, ніж планувала.

Хто знає, на що здатна жінка, яка опинилася у самому центрі турецького серпентарію?

Я зайшла в будинок, задумана, ще раз перебираючи в голові все побачене. Аміра з охоронцем? Щось підказувало, що це лише вершина айсберга. Але як це перевірити? А Лейла… Вона аж надто досконала. Така дружина не існує без таємниць, це точно. Здається, я знаю, що робити: викрити одну й спостерігати за іншою. І от я вирішила, що настав час трохи розворушити гніздо гадюк.

У коридорі на першому поверсі я зіткнулася з Лейлою. Вона була вдягнена, як завжди, бездоганно. Глянцеве кашемірове пальто кольору пудри, легкий шарф і окуляри, які більше нагадували елемент образу, ніж необхідність. У руках — дорога сумка, з якою можна було б іти хіба що на подіум. Поруч крутилися її діти, обоє знову з планшетами, жодного бажання кудись іти, тільки нескінченне перемикання ігор.

— Куди це ви зібралися? — запитала я, роблячи вигляд, що просто цікавлюся.

— У нас свої справи, — сухо відповіла вона, навіть не глянувши в мій бік.

От уже як мене це дратує. Я вирішила піти напролом:

— Візьми мене з собою. Мені треба на базар.