10

Цієї ночі я майже не спала. Токсикоз знущався на повну: кожні п’ять хвилин нудота накочувала з такою силою, що здавалося, мене вирве навіть від запаху власних думок. Але найгірше було те, що мене буквально переслідувала одна думка — мариновані помідори. Якщо я їх не знайду, то помру тут, у цьому палаці, як принцеса, якій не вистачило банального помідора.

Ранок зустрів мене виснаженою, але рішучою. Я вирішила: потрібно діяти. Хоч зараз і виглядала, мабуть, як тінь самої себе, я потягнулася до шафи, натягнула перший-ліпший одяг і вибігла зі своєї кімнати у пошуках їжі.

Як виявилося, у палацах кухня називається кухня, ну або «кухонним крилом» — як із пафосом мені пояснив один із охоронців, що трапився дорогою. Ця кухня була величезною — з виблискуючими плитами, які могли обігріти маленьке містечко, і нескінченними рядами каструль. Запахи, що линули звідти, змусили мене схопитися за живіт — я відчула, як мене знову починає нудити.

На кухні метушилися кілька людей у білосніжних фартухах. Один із них, високий і худорлявий чоловік середніх років, помітив мене.

— Пані, вам щось потрібно? — запитав він з підозрою.

— Помідори, — видихнула я, ледь стримуючи бажання ухопитися за край столу, щоб не втратити рівновагу.

— Що, перепрошую? — він нахилив голову, ніби я попросила зварити золотий суп із діамантами.

— Квашені… чи мариновані помідори. Просто хоч якісь помідори, — повторила я.

Кухар здивовано підняв брови й повернувся до своїх колег. Вони почали перешіптуватися, мовби я щойно озвучила страшний секрет. Мені здавалося, що минула вічність, поки хтось із них не згадав про баночку, яку бачив "десь там, у коморі". Але раптом двері до кухні розчинилися, і з'явився Емір.

Він виглядав розслаблено і навіть трохи грайливо. Його костюм, ідеально підігнаний під статуру, підкреслював кожен рух.

— Що тут відбувається? — спокійно запитав він, обводячи кухню очима.

— Пані шукає… помідори, — з деяким презирством відповів кухар.

Емір підняв брову, а потім перевів погляд на мене.

— Помідори? Що сталося? — його голос звучав із ноткою занепокоєння.

— Токсикоз, — коротко відповіла я, роздратовано хитаючи головою. — Якщо я не з’їм помідора, мене рватиме весь день.

Емір усміхнувся — ледве помітно, але так, що це зачепило мене більше, ніж я хотіла.

— Токсикоз, значить? — повторив він, більше до себе. — Добре.

Потім різко обернувся до кухарів.

— Знайдіть їй ці помідори. Хоч із сусіднього континенту. Швидко, — наказав він, а потім знову звернувся до мене:

— Як ти можеш бути блідою, навіть коли злишся? Це твій новий талант?

Я насупилася, але відповісти не встигла. Емір наблизився, занадто близько, щоб це можна було назвати простою ввічливістю. Його рука ковзнула до мого обличчя — торкнувся мого підборіддя так легко, що я навіть не встигла відсахнутися.

— Їж, відпочивай, піклуйся про себе. І про дитину, — тихо сказав він, наче ділився важливим секретом.

Його погляд затримався на мені ще кілька секунд, а потім він повільно відпустив мене й відступив. У цей момент на кухні з’явилася дружина, друга, не Лейла. Її звали Аміра. Вона мовчки почала ходити туди-сюди, ніби розмірковуючи, але все це виглядало дуже підозріло.

Емір насупився.

— Аміра, що ти тут робиш? — його голос втратив грайливі нотки.

— Хотіла перевірити, чи все в порядку, — відповіла вона тоном, яким людина зазвичай виправдовується перед поліцією.

— Не перевіряй. Займися своїми справами, — різко кинув він.

Вона винувато зникла, а я підняла брову.

— Що це було?

— Не зважай, — відповів він. — Просто переконайся, що поїла. І більше не муч себе безсонними ночами.

Після цих слів він пішов. Але перед тим, як вийти, обернувся і тихо додав:

— Ми скоро побачимося. І, Анастасіє, пам’ятай: ти заслуговуєш усе найкраще, що є в цьому світі. Звісно, якщо не будеш робити дурниці!

Мої щоки запалали, але я зробила вигляд, що нічого не сталося. Однак серце чомусь закалатало швидше.

Працівники кухні буквально застигли, наче хтось натиснув паузу. Дехто тримав у руках ножі, інші - ложки, хтось просто стояв із розгубленим виразом обличчя. Відчувала їхні погляди на собі, але не звертала уваги, аж доки Емір не вийшов, кинувши мені останній спокусливий погляд із тією його характерною усмішкою.  Було видно, що мене вони ще не сприймають всерйоз.