8

Кімната наповнена ароматом деревних нот і якогось солодкого пряного парфуму, що, здається, в’ївся у кожен куточок цього палацу. На великому ліжку з балдахіном розкидано вбрання: витончені туніки, легкі хустки, шовкові брюки й жилети, розшиті золотом. Я обережно торкаюся тканини, що переливається в руках. Боже, це просто магія — навіть дихати боюся, щоб не зіпсувати.

У дверях знову з’являється Емір. Він кивком показує на одяг:

— Вдягайся. Ми вже спізнюємося.

— Це... це мені? — питаю, хоч відповідь очевидна.

— Ні, сусідці, — відповідає з іронією, схрещуючи руки на грудях. — Звісно, тобі.

Я не можу відвести очей від цього чоловіка. Він одночасно нервує і притягує, як магніт. Здається, що варто тільки торкнутися його, і все навколо вибухне.

— Що це за одяг? Я ж не ваша дружина. Ви... Ви не могли просто принести мені щось звичайне?

— У цьому домі немає "звичайного". — Його погляд ковзає по мені, наче перевіряє, як я реагую. — В цьому ти виглядатимеш так, як годиться виглядати моїй гості.

— А що скажете вашим дружинам? — я нервово сміюсь, та від цього сміху пахне істерикою. — Вони мене не з’їдять?

Він зробив крок ближче, різко зупинившись переді мною.

— Я сам тебе представлю. А ти поводься так, як я скажу.

— Як саме? — перепитую, стиснувши руки в кулаки. Так, ніби я впевнена, що я тут головна.

— Як тебе представляти? Як дівчину мого сина, яка носить його дитину.

Мене аж пересмикнуло.

— Ага, дівчина твого сина... яка, до речі, може носити твою дитину. І як мені поводитися, коли ти все це скажеш перед усіма?

Емір мовчав кілька секунд, його обличчя стало серйозним.

— Точно не як перелякана мишка.

— Ви серйозно? — скепсис аж бризкає з мого голосу. — Тобто ви представите мене ось так: “О, знайомтеся, це дівчина мого сина, яка, можливо, носить мою дитину”?

— Саме так. У цьому домі чесність — найкраща політика, — відповів він, і знову на його губах промайнула хитра посмішка.

Я покрутила очима.

— А що ваші дружини? Що вони скажуть?

— Ти надто переймаєшся їхньою думкою. Я вже сказав, що ти — під моїм захистом. Це означає, що з тобою нічого не трапиться.

— Знаєте, це чудово, але якщо вони захочуть мене, наприклад, отруїти?

— Ти передивилася турецьких серіалів, — сухо відповів Емір. — Я тебе попередив: вони нічого тобі не зроблять. Тому вдягайся і не тягни час.

— О, так, іще трохи... Ви ж розумієте, що в мене є ще одна пропозиція? — кидаю йому з викликом.

— Яка? — Він злегка нахилив голову, а в очах зблиснуло щось схоже на цікавість.

— Тест ДНК. Якщо це ваша дитина, то я хочу, щоб усе було документально оформлено. Всі ці “родинні” історії, ваша протекція — чудово. Але я хочу знати, що буде далі. Що ви робите, Емір? Справді хочете, щоб я була тут? Щоб ваша родина прийняла мене?

Емір зробив паузу, потім сказав, наче зважуючи кожне слово:

— Ти носиш або мою дитину, або мого онука. Це для мене важливо. – з нажимом наголосив він.

— І що далі? — питаю, не відводячи погляду. — Що ви хочете від мене, окрім дитини?

— А ти не подумала, що я хочу більше? — він сказав це так тихо, що мене пересмикнуло.

Я зробила крок назад, притиснувши руку до живота.

— Тобто що, Емір?

— Хочу, щоб ти залишилася, — відповів він і додав, піднісши палець до моїх губ, перш ніж я встигла щось відповісти. — Але це не твоє рішення прямо зараз. Спочатку обід.

Емір повернувся і вийшов із кімнати, залишивши мене одну з розкішним одягом і цілою бурею емоцій  в голові.

Вдих. Видих. Повторити. Механічно натягую на себе це… що це взагалі? Вони називають це одягом? Хоча, якщо бути чесною, то ця тканина... Боже, вона просто неймовірна. Ніжна, як дотик весняного бризу, переливається під світлом лампи, ніби огорнулася у коштовності. На плечах — витончене, мерехтливе шовкове кімоно кольору темного вина. На рукавах — золоті вишиті орнаменти, дрібні квіткові візерунки переплітаються з лініями, які нагадують східні узори.