7

Я сиділа на краю ліжка, коли він зайшов, впевнений, спокійний, наче нічого не сталося, наче не він загнав мене у цю пастку, не він відрізав мене від світу.

— Обідати будеш за столом. Сімейним, — спокійно сказав він, роздивляючись мене так, ніби бачив уперше.

Я фиркнула:

— З твоїми двома дружинами? Дякую, не хочу.

Його губи злегка смикнулися в щось схоже на усмішку, але погляд лишався незворушним.

— Ти всі дев’ять місяців звідси не виходитимеш?

— Ой, та ну? — я склала руки на грудях, підняла підборіддя й дивилася на нього з викликом. — Навіть не сподівайся.

Він зробив крок ближче, нахилившись трохи вперед.

— А подарунки вигулювати? Ви ж, жінки, це любите.

Я відкинулася назад і, скривившись, кинула:

— Серйозно? Ти взагалі розумієш, у якому я становищі? Якби я не була впевнена, що Салім вижив і це він мене сюди покликав, я б тобі сказала, що ти просто мене викрав.

— Не викрав, — відповів він рівно. — Я просто хочу від тебе дитину. Свою дитину.

— Що за бзик? — я не могла повірити власним вухам. — Жінок мало?

Він зупинився й задумався, дивлячись на мене так, ніби оцінював, що сказати. Його голос був тихим, але в ньому звучала якась тиха наполегливість:

— Ти остання, хто був із Салімом. Це цінно для мене.

— Цінно? Збоченець!— я мало не розсміялася, але нерви видали смішок радше схожий на хрип. — Ага, він багато чого розповідав мені, як ви його гнобили, обмежували й не любили.

Він підійшов ще ближче, і його погляд став гострим, мов ніж.

— Навпаки, — його голос став глибоким, навіть трохи ніжним. — Я оберігав його. Я знав, на що він здатний. Його гаряча голова та безрозсудне серце й привели до того, що ми маємо зараз.

Я відчула, як мене захлиснула хвиля емоцій — суміш обурення та розгубленості.

— То це він винен у тому, що ти під прикриттям клієнта прийшов до мене тоді і за велику суму... — я ковтнула повітря, ледь змогла договорити, — переспав зі мною?

Він не відвів погляду. Жодної тіні сорому чи сумніву, тільки глибокий подих, який здавалося, ледь стримував його.

— Тоді...— сказав він м’яко, опускаючи голову, як людина, яка визнає свою провину. — Я не міг втратити тебе, ти б просто уїхала і зникла, не залишивши жодних заціпок!

— Що? — прошепотіла я, відчуваючи, як під ногами втрачається ґрунт.

Він нахилився ближче, і його слова прозвучали так, ніби адресувалися не мені, а самому повітрю між нами:

— Салім міг зробити багато помилок, але однієї я не міг йому дозволити... втратити тебе назавжди.

— Закохався в мене? — випалюю різко, навіть сама себе трохи злякала. — І не думай, і не сподівайся на взаємність! І мало того скажу… я впевнена, що дитина не від вас, а від вашого сина!

Здається, ці слова його не здивували. Навпаки, він навіть якось посміхнувся. Але ця його посмішка... Така хитра, така впевнена, що я готова була зірватися і кричати далі.

— А ви! — продовжую, намагаючись добити. — Ви збоченець! Просто збоченець!

— Ну… не більше, ніж ти, — відказав він так тихо і м’яко, що я мало не підскочила.

— Згодна? — додав він, піднявши брову.

Оце поставив у глухий кут! Ну точно знає! Та хай йому грець із його виглядом "я все знаю"!

— Та жінок вам мало? — питаю з відчаєм. — Ви ж собі можете будь-кого обрати, на що вам я?

Емір спокійно підійшов ближче, ніби це найприродніше, що він може зробити. Його погляд ковзнув по мені, мовби зважував кожне моє слово. Я відчула себе не те щоб незручно... але цей чоловік вмів змусити шкіру трохи мурашками піти.

— В мене є пропозиція, — раптом кажу я, ніби від безвиході.

Він прищурився, ніби я щойно ляпнула щось зовсім абсурдне, але в його очах промайнув інтерес.