3

Під'їжджаємо. Через тоноване вікно виглядаю назовні, і раптом серце завмирає. Мамочки… це що, будинок чи палац? Величезний, із колонами, великим двором і якоюсь неймовірною фонтанною композицією прямо посеред під’їзду.

– Це він… – прошепотіла я сама собі. – Точно купив для нас!

Тільки подумала, як водій, досі мовчазний, несподівано повернувся до мене й сухо скомандував:

– Зав’яжіть очі.

– Що? – я кліпнула.

– Ви не повинні нічого бачити, – додав він, витягуючи якусь шовкову стрічку.

Ну, це вже цікаво. Не сперечаюся, бо бачу, що "сюрприз" почався раніше, ніж я думала. Хоч і трохи нервую, але вирішую підіграти. Хай буде. Головне, він живий.

– Окей, – зітхаю, нахиляю голову вперед. – Зав’язуйте.

Він робить це швидко й міцно. Навіть занадто.

– Ай! Це вже криміналом попахує, – буркнула я, вирішивши розрядити обстановку жартом.

Водій мовчить, лише бере мене за лікоть і починає вести. Кроки звучать чітко й глухо. Наче нас узагалі немає в цьому світі. Ні інших людей, ні звуків. Тільки ми й цей будинок.

– Тихо як, – мимрю, щоб хоч щось сказати, але у відповідь – знову тиша.

Двері. Коридори. Ще двері. Де я взагалі? Що це за лабіринт?

– Ви що, у дупу світу мене ведете? – не стрималася я.

Водій, звісно ж, не реагує. Ведення продовжується. Нарешті він зупиняється, легенько натискає мені на плече, змушуючи сісти.

– Чекайте тут, – коротко кидає й кудись іде.

М’яке крісло ніби обіймає мене, але це не допомагає заспокоїтись. Моє дихання стає частішим. Серце б’ється швидше, ніж це здається можливим. "Де я? Де він? Чого чекати?"

Сиджу й слухаю. Але крім власного серцебиття, нічого не чути. Глухо. Як у труні.

"Скільки вже часу пройшло?" – думаю, але годинника не бачу.

Мене розриває від невідомості. "А може, це жарт? Може, я сама себе накрутила, а тут зараз вилетить якийсь ідіот із тортом і крикне: ‘Happy birthday!’?"

Руки тремтять. Дихаю, намагаюся зібратися. Ні, це не жарти. Це точно він. А якщо це він, то де він?

Терпець уривається. Смикаю стрічку, і вона зісковзує з очей. Кілька секунд потрібно, щоб очі звикли до світла.

Кімната велика, майже порожня, але дуже затишна. М'які відтінки кремового кольору на стінах, сучасні меблі, які виглядають так, ніби їх привезли сюди просто з каталогів меблевого салону. Але це все не має значення.

Де він?

Підводжуся, озираюся довкола, коли чую за спиною знайомий, знайомий  колись голос:

– Я знав, що ти не втримаєшся й розв’яжеш очі.

Голос. Цей голос. Усе всередині стискається, і я не можу навіть поворухнутися. Це він. Салім? Але ніби трохи не той… доросліший? Грубший? Ох, мабуть, йому довелося несолодко після того вибуху. І без мене.

Змушую себе озирнутися, розвертаюся на підборах, і моє серце одразу провалюється десь у п’яти.

Переді мною стоїть не Салім.

Це його батько.

Так, той самий. Високий, упевнений у собі, у темному костюмі, який сидить, як друга шкіра. На обличчі легка усмішка – така ж, як і в сина, тільки більш хитра, більш небезпечна. Виглядає він, м'яко кажучи, занадто добре, щоб я зараз могла мислити адекватно.

– Ви? – мій голос зривається. – Що це взагалі за фокус такий? Де Салім?

Його погляд спокійний, майже холодний. Він робить крок уперед, руки в кишенях, наче не я зараз тут із серцем, яке вибиває якийсь латиноамериканський танець, а він просто вийшов у свій сад перевірити, чи все гаразд.

– Ти навіть не хочеш запитати, чому ти тут? – нарешті промовляє він, і його голос такий самий оксамитовий і впевнений, як я пам’ятала.

– Чому я тут? – вибухаю. – Ага, цікаве питання! Краще скажіть, де ваш син! І взагалі, хто мене сюди запросив?