2

"Назад у хаос."

Аеропорт завжди пахне одночасно всім і нічим. Суміш кави, вологого асфальту й емоцій людей, які поспішають до своїх літаків. Тут кожен або щось починає, або завершує. Мені здається, я була десь посередині – між "почати все спочатку" і "як би це все завершити раз і назавжди."

Сиджу в зоні очікування й п’ю каву, яка на смак більше нагадує теплу калюжу. Телефон лежить на столику, як якийсь вирок. Ось він – тихий, спокійний, але всі мої біди чекають, коли цей гаджет вібруватиме.

Підборіддя на руці, погляд у вікно. Літак за літаком вирулюють на злітну смугу, а я думаю: "Ну от куди мене знову тягне? Чи першого разу було недостатньо?" Спогади накривають, як хвиля. Салім. Його темний погляд, слова, від яких мене водночас морозило й палило. І, звісно, його зникнення. Офіційна смерть. У лапках.

Чесно кажучи, якщо він хоч раз виправдає очікування, а не розвалить усе в останню секунду, я, мабуть, втратю дар мови.

"Мама мія," – думаю, – "загадкова річ – адреналін. Тягне туди, куди страшно. Але ж ось я, сиджу тут і їду до нього. Що зі мною не так?"

Телефон вібрує. Я аж підстрибую від несподіванки, але швидко хапаю його. Номер знову не підписаний, але вже знайомий.

"Приємного польоту. В аеропорту тебе зустрінуть."

О, як мило. У Саліма своєрідне почуття гумору. "Щось знайоме, – думаю, – щось нагадує. Здивована? Ні! Погані історіі більше не про мене! Тільки цього разу – не здивуєте. Немає, чого мені хвилюватися. Хвилюватися треба йому. І його батькові."

Моє серце завмирає, коли я думаю про те, що чекає попереду. Дитина. Чия? Хто батько? Якщо це Салім – йому не сховатися. Якщо це його батько… стоп, навіть думати про це страшно.

"Ох, що тебе чекає, Анастасія!" – шепочу сама собі й чую оголошення про посадку.

На борту літака тиша, тільки стюардеса втомлено повторює інструкції, а діти десь на задніх рядах ніяк не вгамуються. Я втупилась у вікно й намагаюся заспокоїтися. Але мій розум відмовляється слухатися.

"Мамо, тато, якби ви знали, що зараз зі мною коїться, ви б самі мене замкнули в кімнаті й не випустили. Але ви ж мене знаєте. Я б і через вікно вилізла."

Телефон знову вібрує. Я беру його з таким настроєм, наче там щонайменше вирок Гаазького суду.

"Готуйся. Зустріч буде несподіваною."

Це точно він. Ніхто так по-дурному не інтригує.

 "Та вгадай, дружок, – думаю я, – несподіванка буде не тільки для мене. Чекай, коли почуєш про дитину."

Літак починає зниження. Злітна смуга вже видніється з вікна, а мій шлунок стискається так, ніби там не один вузол, а сотня.

Аеропорт Стамбула величезний, як цілий світ, у якому кожен зайнятий своїми справами. Люди біжать до своїх літаків, хтось сміється, хтось кричить у телефон, хтось просто тупо чекає. А я йду вперед із рюкзаком на плечах і відчуваю, як всередині стискається все.

І ось він, момент істини. Я виходжу в зал прильоту й зупиняюся. Погляд бігає по натовпу. Десь поруч чути чиєсь: "Дівчино, таксі треба?" Але я їх не чую. Усе моє єство напружене, чекає.

Серце б’ється в такт хаотичним думкам: "Де він? Що зараз буде? Чи знову це все пастка?"

Моє око раптом зачіпає щось, що вибивається з загальної метушні. Блискучий чорний лімузин, виглядає так, ніби його щойно відполірували, спеціально для реклами життя "тих, кому заздрять". Біля авто стоїть чоловік у строгому чорному костюмі, темних окулярах, із табличкою в руках. І що ж там написано?

-Anastasia.

О, шикарно. Салім вирішив не морочити собі голову і просто надіслав машину. Що, вже ліньки самому ноги переставляти, чи настільки зайнятий? Хитрун.

Я роблю крок до лімузина, всередині все стискається, але зовні я тримаюся. Підходжу ближче й упевнено кажу:

– Це я, Настя.

Водій повертає голову, трохи знижує окуляри, щоб краще мене роздивитися, і киває. Окей, враження зробила, значить, усе правильно.

– Ви ж від Саліма? – питаю майже без сумніву, бо хто ж іще тут може так напружити атмосферу одним лімузином?

Він знову киває, цього разу через дзеркало заднього виду. Ну окей, значить, план діє.