Його неправильний світ

Щоранку він прокидається у своїй тихій кімнаті. Потягується назустріч сонячному променю, який завжди в один і той самий час зазирає в одну й ту саму дірку в шторі й незмінно лягає на те саме місце.

Викурює сигарету і лише після цього йде до маленької ванної, щоб остаточно змити залишки сну.

Потім одягає те саме пальто, що з часом із чорного стало темно-сірим, а подекуди – вже й не таким темним. Кидає останній погляд на своє житло, де знайшлося місце його натхненню, врівноваженому сумбуром і безладом.

Спускається сорока вісьмома сходинками й перетинає вулицю за двадцять шість кроків.

Заходить у двері кав’ярні під радісний дзвін наддверного дзвіночка й сідає в самому кутку.

Завжди одна й та сама руда, веснянкувата офіціантка з дивовижно неправильним, але прекрасним у своїй неправильності обличчям і напрочуд звичайною фігурою завжди однаково запитує, чого він бажає.

А він завжди однаково, трохи криво усміхаючись, відповідає, що бажає створити світ, але задовольниться чашкою кави.

Вона завжди однаково чемно киває і зникає, щоб за мить повернутися з ароматним напоєм у руках.

– Як ви думаєте, прекрасна дівчино, що потрібно для того, щоб створити світ? – всупереч звичному порядку питає він.

Вона знизує плечима і несподівано відповідає:

– Треба бути трохи божевільним, відчайдушно безрозсудним і не побоятися розчинити себе у власному творінні. А взагалі – треба просто віддатися почуттям. Не боятися помилятися, бо навіть помилки мають сенс.

І він раптом розуміє, що вона має рацію. У кожному слові.

Так просто.

– Дякую вам, прекрасне створіння. Можливо, ви щойно стали іскрою, що розпалить полум’я. Стане початком чогось величного.

Вона мило червоніє і зникає.

А він допиває ранкову каву й виходить на вулицю, що кишить заспаними людьми – квапливими та безбарвними у своїй однаковості.

Закурює і швидким кроком долає ті самі двадцять шість кроків до свого дому і сорок вісім сходинок до своїх дверей.

Звично протяжно бурчить замок, дозволяючи ключу провернути механізм, схований у дерев’яній плоті дверей.

Він скидає пальто, жбурляючи його в дальній кут, завалений важливими речами, які не можна викинути, але на які ніколи не вистачає часу й сил.

І сідає на стілець перед мольбертом.

І ось тільки тепер щоразу все інакше.

Варто лише розчинитися у цьому солодкому, збудливому почутті, як світ довкола змінюється.

Щоразу – інакше.

Сірий грифель ковзає по шорсткому аркушу.

Виводить лінії, штрихи, крапки. Окреслює контури й намічає тіні.

Творить.

Він створює щось, чого ніхто і ніколи не бачив.

Світ, у якому завмер час, зафіксувавши мить…

Яку?

Ніхто, навіть він сам, ще не знає, що це за світ і що це за мить.

І все ж він продовжує водити сірим грифелем по паперу, підкоряючись тому внутрішньому відчуттю, яке щоразу приводить його і в захват, і в жах.

Іноді довкола починають підійматися гори, вершинами торкаючись хмар. Обростають деревами й квітами. Омиваються стрімкими, нестримними потоками.

Злітають у небо птахи, а по кам’янистих схилах стрибають гірські кози.

Світить сонце.

Або навпаки.

Та це поки що не має значення.

Адже все це лише сірий грифельний начерк його світу.

Але потім він змішує фарби – і світ, сірий і похмурий, оживає.

Інколи йому здається, що він чує, як у густій зелені співають канарки або як фиркає видра на березі річки…

Іноді його світ – це тільки каміння, лава і попіл.

У ньому немає життя і місця для живого. І ніколи не буде.

Навіть небо там не синє і навіть не сіре – воно червоне.

Та від цього він не любить його менше.

Бо розуміє: такий світ теж частина його.

Іноді його світ величезний, а іноді – зовсім крихітний, розміром із людську зіницю, що віддзеркалює будинок навпроти.

І все ж і він – частина його душі.

Але в ньому ніколи не буває людей.

Можливо, їх існування й передбачається, але люди не частина його душі.

Вони чужі йому.

Вони надто безбарвні.

І все ж ці світи правильні.

Ідеальні.

Несправжні.

З тріском ламається грифель, залишаючи потворний, неправильний розчерк.

Але щойно він збирається зірвати й викинути черговий зіпсований аркуш, рука завмирає в повітрі.

Мить він думає, чи дозволить світові стати таким – неправильним, незручним, але… можливо, живим.

Чи не злякається?

І зламаний грифель летить убік.

Більше не буде начерків.

Будуть фарби.

Божевільні.

Неправильні.

І тільки яскраві.

І кров знову закипає.

Змішуються червоний у квітах і соковитий зелений у травах.

Глибокий синій неба – з гарячим помаранчевим сонцем.

І кожен мазок – неправильний. І прекрасний у своїй неправильності – народжує його ідеальний світ.

Світ, де на березі лавової ріки мирно пасуться лані на зелених луках.

Де літають птахи, в чиєму пір’ї змішані всі барви веселки.

І йому вже не здається – він справді чує, як вони співають.

І неправильні ріки несуть свої води не вниз зі схилів, а вгору, порушуючи всі закони світобудови.

А зорі яскраві – попри не менш яскраве сонце.

І тут не буде ночі.

Не буде зими.

Раптом рука виводить вогняні хвилі.

Він ще не знає, що це буде.

Навіть не здогадується.

Але з’являються фарби, контури, відтінки – і форма набуває сенсу.

І він сам не розуміє, чому в його світі з’явилася людина.

Жінка.

І лише придивившись, він розуміє: це офіціантка з неправильним і прекрасним у своїй неправильності обличчям.

Він навіть розгублено переводить погляд на дірку в шторі, ніби вона може відповісти на його здивування.

Потім дивиться на засмальцьоване дзеркало, в якому відбивається сухорлявий чоловік, вимазаний фарбами, з триденною щетиною і божевільним блиском в очах.