Бонусний епілог. Їхнє різдвяне диво

У маєтку пахло корицею, гарячим шоколадом і хвоєю.
Світло від гірлянд танцювало на вікнах, немов відбивало ритм сердець, що билися в унісон.
Це було їхнє перше Різдво, коли вони нарешті могли святкувати не ховаючись, не озираючись, не рахуючи поранень і втрат — просто бути родиною.

Емілія стояла біля ялинки, прикрашаючи її срібними іграшками.
Поруч бігала маленька Софія — у червоній сукенці, з бантом у волоссі й безтурботним сміхом, що наповнював дім теплом.
Даніель, у светрі з оленем, якого вона змусила вдягти, сидів у кріслі, тримаючи чашку какао й спостерігаючи за ними.

— Я досі не вірю, що ти змусила мене вдягнути це, — буркнув він, але в куточку його губ грала усмішка.

— Це Різдво, — відповіла вона, підходячи ближче. — І навіть найстрашніший мафіозі повинен мати різдвяний светр.

— Я не мафіозі, — серйозно сказав він, — я батько, чоловік і… людина, яку ти зробила щасливою.

Вона нахилилася й поцілувала його.
— Саме так. І сьогодні в тебе буде ще один привід бути щасливим.

— Ага? — він підняв брову. — Софі, здається, мама задумала щось небезпечне.

Маленька дівчинка засміялася і побігла до каміну, де вже лежав загорнутий подарунок.
— Це тобі, тато! — вигукнула вона, простягаючи коробку.

Даніель прийняв її з посмішкою.
— Так, ось і мої союзниці… завжди разом проти мене, так?

Він відкрив коробку. Всередині — маленькі дитячі пінетки з білої вовни, прикрашені червоною стрічкою.
На мить він застиг.
Погляд піднявся на Емілію — і в його очах відбилося все: здивування, ніжність, невимовне щастя.

— Ти… серйозно? — його голос зірвався. — Ти знову…

Емілія кивнула, ледь стримуючи сльози радості.
— Так, коханий. Софія скоро стане старшою сестричкою.

Він підвівся, підхопив її на руки, ніби боявся, що це сон, і закрутив у повітрі.
Софія засміялася, плескаючи в долоні.

— Тато, мама літає!

Він поставив Емілію на підлогу, опустився на коліна й торкнувся її живота.
— Дякую, — прошепотів. — За те, що подарувала мені життя, якого я ніколи не заслужив.

Вона притиснула його голову до себе, шепочучи:
— Ми обидва його заслужили, Даніелю. Ми боролися за нього.

Назовні тихо падав сніг. У каміні потріскували дрова.
Їхня донька бігала коло ялинки, а в повітрі витала тиша, наповнена миром і любов’ю.

Він підвівся, обійняв Емілію ззаду, поклавши долоню на її живіт.
— Отже, цього разу я не просто отримав подарунок. Я отримав диво.

— Наше різдвяне диво, — прошепотіла вона.

І коли годинник пробив північ, він поцілував її під омелою — так, як уперше: ніжно, вдячно, по-справжньому.
Софія дивилася на них і сміялася, не розуміючи ще, що стала частиною історії, яку створили двоє сердець, здатних перемогти навіть долю.

---

Бо справжнє кохання не закінчується — воно росте, дихає, народжується знову.
І цього Різдва вони нарешті знали, що мають своє справжнє «назавжди». 🎄🤍