Епілог " Їхнє назавжди"

Минуло два роки.
Маєток, який колись здавався холодною фортецею, тепер став домом.
Кам’яні стіни, що пам’ятали крики, постріли й мовчазний біль, тепер огортали спокоєм — сміхом, ароматом кави, шелестом книжкових сторінок і ніжним дзвоном дитячого голосу.

Емілія стояла біля вікна, тримаючи на руках маленьку дівчинку з темно-русявим волоссям і блакитними очима. Їхня Софія 
Вона дивилася на неї так, ніби у цих очах бачила своє віддзеркалення — усе світло, яке колись втратила, і яке тепер повернулося.

— Вона така ж вперта, як ти, — пролунав знайомий, глибокий голос за спиною.

Емілія посміхнулася, не відводячи погляду від доньки.
— І така ж небезпечна, як її батько.

Даніель підійшов ближче, обійняв їх обох, поклавши підборіддя їй на плече.
Його дотик — теплий, спокійний, упевнений.
Той самий чоловік, якого колись боявся весь світ, тепер навчався бути батьком, чоловіком, просто людиною.
І на мить усе завмерло — ніби саме небо спостерігало за ними.

У дверях з’явився Лука, з легкою усмішкою.
— Пані Еміліє, пане Даніелю, охорона готова до від’їзду.

— Дякую, Лука, — відповів Даніель. — Але цього разу ми їдемо не на зустріч, а у відпустку.

Лука здивовано підняв брови.
— Вперше за багато років.

— Уперше, — повторив Даніель, дивлячись на свою дружину. — І не востаннє.

Він нахилився, поцілував Емілію в скроню, а потім — доньку.
— Знаєш, — тихо сказав він, — іноді думаю, що все це було не випадково.

Емілія усміхнулася.
— Ніч, яка все змінила, мала статися. Інакше ми б ніколи не дізналися, що справжнє кохання не питає дозволу.

Даніель глянув на неї так, як дивляться лише один раз у житті — коли вже нічого не треба доводити.
— Ти — моє «назавжди», Еміліє.

— А ти — моє.

Вона поклала голову йому на груди, слухаючи биття його серця.
Світ навколо міг змінюватися, люди приходити й зникати, але це — їхній момент, їхній спокій, їхнє щастя.

---

Вони пройшли через темряву, зраду, війну і страх, щоб знайти те, що сильніше за все — любов, що не боїться болю.

І коли сонце зійшло над їхнім домом, вони знали: попереду — не кінець.
Лише нова глава, названа коротко й вічно.

«Їхнє назавжди». 🤍

---