Розділ 32. Справжнє кохання не питає дозволу

Минуло кілька тижнів після тієї ночі, коли все закінчилося — і водночас почалося.
Місто, яке колись дихало страхом, нарешті заспокоїлося. І лише вітер іноді приносив ледь чутний відгомін пострілів, що колись змінили їхні долі.

Даніель сидів на терасі свого маєтку, спостерігаючи, як Емілія поливає квіти у саду.
Її рухи — легкі, ніжні, спокійні. Вона усміхалася, і цей усміх був його порятунком.
Той самий чоловік, який роками жив серед брехні, крові й страху, тепер просто мовчки дивився на неї — і розумів, що заради цього варто було пройти через усе.

Емілія відчула його погляд і підняла очі.
— Ти знову дивишся на мене, ніби бачиш уперше.

— Може, так і є, — тихо відповів він, встаючи. — Бо кожного разу ти інша. І щоразу — моя.

Вона всміхнулася, але в її очах блиснула ніжність, від якої навіть його холодне серце стискалося.
— А ти… досі не навчився просити дозволу, правда?

Він підійшов ближче, обережно торкнувся її підборіддя.
— Справжнє кохання не питає дозволу, Еміліє, — прошепотів він, — воно просто входить у твоє життя і руйнує все, щоб створити нове.

Вона вдихнула глибше, відчуваючи знайоме тепло його дотиків.
Їхнє життя не було ідеальним — навколо залишалися шрами минулого, та вони більше не лякали.
Бо тепер вони мали одне одного.

— А що тепер? — запитала вона, дивлячись йому в очі. — Ми просто житимемо, наче нічого не сталося?

— Ні, — відповів він і посміхнувся тією рідкісною, справжньою усмішкою, яку бачили одиниці. — Ми житимемо, знаючи, що сталося. І більше не дозволимо нікому це забрати.

Він нахилився й поцілував її — повільно, ніжно, без поспіху, ніби кожна секунда мала значення.
Вона обійняла його за шию, і цей поцілунок став їхньою мовчазною присягою.

Бо справжнє кохання не питає дозволу.
Воно приходить, коли світ проти тебе.
Залишає шрами, але лікує душу.
І змушує битися серце навіть тоді, коли здається, що воно зупинилося.

---

Пізніше, коли сонце сховалося за обрієм, а ніч укрила маєток спокоєм, Емілія прошепотіла, поклавши голову йому на груди:
— Як ти думаєш… ми заслуговуємо на це щастя?

Даніель торкнувся її волосся і відповів:
— Ми його вистраждали. А те, що вистраждане — ніколи не буває випадковим.

І в ту мить вона зрозуміла: доля може забрати все, крім одного — любові, яку вони вибороли разом.

---

💍 Бо справжнє кохання не питає дозволу. Воно просто приходить — і залишається назавжди.