Розділ 31. Останній бій

Ніч опустилася на місто, як чорна завіса перед фінальним актом трагедії.
Холодний вітер розносив запах бензину, пороху й страху — бо всі знали: сьогодні все закінчиться.

Емілія стояла посеред порожнього складу, одягнена в чорне, її погляд був твердим і непохитним.
У руках — пістолет, який колись належав Даніелю.
У серці — його слова: «Не дозволяй страху вирішувати за тебе».

Вона знала, що прийде.
І він прийшов.

— Отже, маленька наречена мафії вирішила грати у війну? — голос Маркоса, колишнього союзника Даніеля, звучав зухвало й холодно.
Він вийшов із тіні, повільно аплодуючи. — Ти не зможеш виграти, Еміліє. Не ти.

— Я не граю, — її голос був тихим, але впевненим. — Це не війна. Це розплата.

Вона зробила крок уперед, і в її очах спалахнуло полум’я — те саме, що колись розпалив у ній Даніель.
Маркос засміявся, але в його сміху відчувався страх.

— Ти ж не здатна натиснути курок. Ти — не він.

— Ні, — прошепотіла вона. — Але я — його дружина.

Постріл розірвав тишу.
Ехо відбилося від стін, а потім настала мить мертвої тиші.
Маркос повільно опустився на коліна, дивлячись на неї з невірою, і впав.

Емілія стояла нерухомо, відчуваючи, як її серце калатає, ніби намагається вирватися з грудей.
Вона не плакала. Не здригнулася.
Лише глибоко вдихнула й підняла голову — бо знала: це ще не кінець.

Позаду почувся знайомий крок.
Вона завмерла.
І коли повернулася — побачила його.

Даніель стояв у дверях, ще блідий, поранений, але живий.
Його погляд — змішання шоку, гордості й ніжності.

— Ти… — його голос зірвався. — Ти зробила це.

Вона опустила зброю, і нарешті її руки затремтіли.
— Я не могла втратити тебе. Не вдруге.

Він підійшов ближче, торкнувся її обличчя.
Їхні погляди зустрілися, і між ними — ні війни, ні брехні, лише тиша, у якій народжується справжня любов.

— Ти моя, — прошепотів він. — І тепер ми вільні.

Вона всміхнулася крізь сльози.
— Ми завжди були вільні. Просто не знали, як любити, не маючи страху.

Він нахилився, їхні губи зустрілися — не як обіцянка, а як клятва, вистраждана кров’ю й втратою.

Десь за вікном світанок розривав ніч, фарбуючи небо в золото.
Вона відчула, як його рука міцно стискає її пальці.

— Це кінець? — прошепотіла вона.
— Ні, Еміліє, — відповів він. — Це початок.

---

Бо навіть після останнього бою кохання завжди знайде шлях до світла. ❤️‍🔥